Мама проти того, щоб я жив окремо. А я хочу жити в тиші та спокої

Мені вже дев’ятнадцять років, і є одна дуже велика проблема – я ще живу з мамою і маленьким братом від іншого батька.

Скільки себе пам’ятаю, я весь час прагнув самостійності та свободи. Завжди хотів відчути, як це робити те, що хочеться, спати до обіду, самому готувати собі сніданок або вечерю і прибирати в кімнаті коли захочу, а не коли змусять.

Моя мама великий прихильник консервативних поглядів, і це відіграє велику роль у наших взаєминах. Я багато разів казав їй, що хочу з’їхати, адже я вже дорослий хлопець, а не хлопчик. Але вона й чути не хоче.

Мама має одну чарівну фразу – «Розмова закрита». І проти цієї фрази я абсолютно нічого не можу протиставити.

Мама твердить мені, що я занадто малий, мовляв, ніхто не знає, що прийде до моєї підліткової голови. Думає, мабуть, що я зовсім божевільний, і як тільки мені вдасться на день вирватися з дому, я одразу, не замислюючись, піду на всі тяжкі.

У мене є невеликий підробіток, який я поєдную з навчанням. І якби тільки моя мама зовсім небагато допомагала мені фінансово, я точно зміг би жити один. Купувати продукти, платити за квартиру, створити затишну атмосферу вдома та насолоджуватися повноцінним дорослим життям.

Зруйнувати мої фантазії вона змогла лише однією своєю фразою:

«Купуй додому продукти і тоді я подумаю про твоє самостійне життя».

Ну що за маячня? Адже вона завжди сама все купує, а я не збираюся витрачати свої чесно зароблені гроші на продукти. Поки холодильник у край не спорожніє, я навіть думати про це не хочу.

Я краще витрачу ці гроші на будь-які розваги. Я ще молодий і в мене кров вирує, а тут якісь продукти вигадали. Ось коли житиму один, тоді й купуватиму продукти. А зараз навіщо це робити?

Хіба багато прошу? Мені просто потрібен спокій та умиротворення. Я хочу хоч іноді проводити час наодинці із собою. Але як мені це зробити, коли по хаті з шаленим криком бігає молодший брат?

Іноді мені справді щастить, і в усьому цьому нескінченному хаосі таки є трохи тиші. Але варто мені лише на хвилину поринути у свою голову, відволіктися від того, що відбувається, як мама без стуку заходить до моєї кімнати і вивалює свої претензії.

Однак у всій цій метушні нам з мамою іноді вдається поговорити. У такі вечори забуваються всі наші суперечки, проблеми та непорозуміння. Ми усуваємося від навколишнього світу і згадуємо, що любимо одне одного.

Після таких розмов у мене та у мами відбувається невелике перезавантаження наших взаємин. Вона каже, що занадто сильно за мене хвилюється, але розуміє, що можливо мені варто спробувати пожити одному. А я відповідаю, що, швидше за все, я справді ще не готовий до самостійності.