Мама мене шантажувала квартирою, крутила як хотіла, а тепер таке здивування, що я не хочу з нею спілкуватися

Зі своєю мамою я не спілкуюся ніяк, взагалі. Хоча вона останнім часом дуже наполегливо намагається налагодити контакт, надзвонює, пише.

Мабуть, вирішила, що старість не за горами, треба соломку стелити, щоб потім м’якше падати, адже крім мене в неї нікого немає.

А ось я з нею спілкуватися не збираюся. Надто сильно вона перегнула палицю, коли шантажувала мене квартирою, знаючи, що в мене інших варіантів немає, крутила, як хотіла, владою своєю впивалася.

Але тепер важелів тиску на мене в неї немає, доводиться ласуватись, гладити по шерсті, задобрювати, але мені нічого цього не потрібно.

Коли я вийшла заміж, мама пустила нас із чоловіком у квартиру бабусі. Озвучувалося спочатку, що ця квартира – її весільний подарунок. Документи тільки ніяк не оформити не може, то одне, то інше.

– А кому я ще її можу віддати? Ти в мене єдина дитина, – часто казала мама.

Я вірила у те, що квартира вже за фактом моя, а документи – це чиста формальність. Ну мама ж не чужа людина, хоч і з не найпростішим характером.

За перший рік ми з чоловіком зробили ремонт, спустивши всі подаровані на весілля гроші, купили меблі, а на другий рік я вже завагітніла.

Отоді й почалися мамині викрутаси. То на дачу до неї треба допомагати, а якщо відмова, то одразу ж нагадування – чи не забули ми, що живемо у її квартирі.

То терміново потрібна допомога зятя. Ну і добре, що одинадцята година вечора. У неї кран капає та дратує її цими звуками. Вона нас жв свою квартиру жити пустила.

Так і смикала з приводу нас з чоловіком. Коли я народила, то смикати стала тільки чоловіка, не забуваючи мені нагадувати, що тільки завдяки їй ми не винаймаємо житло.

Мене якось це розлютило, я сказала, що вона вже дістала тикати нам у ніс тим, що ми живемо в її квартирі. За її словами, це був її нам подарунок на весілля.

– Ти рот прикрий. Бо я вас швидко на вулицю виставлю. Зухвальювати вона мені ще буде! Куди ви з немовлям підете? На вокзал? – посміхнулася мама тоді.

Але після чергового маминого стусану ми зрозуміли, що все вистачить з нас. Взяли дитину, віддали мамі ключі та пішли жити до зйомної кімнати до гуртожитку.

– Давай-давай, надивишся на тарганів і щурів, назад прибіжиш, а я подумаю, пускати чи ні, – звучало мені слідом, коли я віддавала ключі.

Ми не прибігли назад. Було важко, але ми змогли видертися. Нині вже все зовсім нормально. І дитина у школу ходить, і квартиру в іпотеку взяли.

Не шикуємо, звичайно, але все одно, живемо гідно, а головне, що у своєму будинку ніхто нас звідси не може виставити, нікому за цю квартиру ми в ніжки кланятися не повинні.

Мама ж сім років зв’язок не підтримувала, а тут згадала мій телефон, зателефонувала, почала цікавитись справами, на зустріч набиватися, згадала, що ми сімʼя.

Сім років людині нічого не треба було, а тут про сім’ю заговорила.

– Я вирішила, що хтось має бути розумнішим і зробити перший крок, – заявила мама.

Дуже у цьому сумніваюся. Я вже звикла, що в мене є чоловік і дитина. Мама має квартиру, от нехай з нею і залишається.