Мама і свекруха відмовилися давати нам із чоловіком овочі, бо ми не хочемо купувати власну дачу

Ми з чоловіком живемо у місті. У шлюбі вже десять років, синочку чотири роки. Чоловік працює майстром цеху на машинобудівному заводі, я працюю на швейному виробництві. Загалом наша родина дуже дружна.

Після весілля ми з чоловіком помітили, що й батьки наші потоваришували. Моя мама стала частою гостею в будинку моєї свекрухи і навпаки.

Свекруха Марина Антонівна живе у селі, всього за тридцять хвилин від міста на автобусі, а мама у місті. Але в неї є невелика дача, яка з чистого випадку знаходиться в тому ж селі.

За класикою жанру наші батьки все літо на городах, що ж їм на пенсії ще робити?! Завжди дивувалася людям похилого віку: ну невже не можна знайти менш енерговитратне і цікавіше захоплення, ніж метушня із землею. Ми з чоловіком усі ці дачні справи не дуже любимо. Я з землею не люблю поратися, а Мишко на роботі так сильно втомлюється, що ні на що сили не залишається.

У сезон городів наші мами завжди частували нас овочами. Моя – огірками та помідорами, а свекруха – кабачками та морквою. Загалом, хтось картоплі дасть, хтось закрутки.

Ось і цього року наприкінці серпня ми вкотре поїхали побачитися до батьків. Я заздалегідь зателефонувала своїй мамі, щоб попередити наш приїзд. І, як виявилося, на той момент вона перебувала в гостях у Марини Антонівни. Ну що ж, зручно.

Під час зустрічі обидві бабусі, як завжди, почали обнімати онука Матвія. А потім взялися і за нас із чоловіком. Тільки не обнімати, а виносити мозок.

– Ірина, якщо ви сьогодні овочі чекаєте, то я вас не зможу пригостити, – сказала мені свекруха, а я перевела спантеличений погляд на свою матір.

– А на мене не дивись, я теж вам нічого не дам, – приголомшила мене мама.

– Чому? Не виросло нічого, чи що? – посміялася я.

– Ні, багато що виросло. Але ми тут подумали з Мариною Антонівною і вирішили, що вам настав час нарешті купити свою дачу і завести власний город, – відповіла мама.

Якщо чесно, то обидві жінки вже не раз натякали, щоби ми купили собі дачку в тому ж селі. Але оскільки натяків ми старанно не розуміли, жінки вирішили взятися за нас серйозніше.

– Ти що, ми ж тільки виплатили іпотеку! Яка дача? Та й навіщо нам город, якщо у вас є все? Хіба ми вас об’їдаємо? – запитала я.

– Ірино, ти не переживай і не гнівайся так відразу. У нас сусіди недорого продають будиночок. Ми про все вже домовилися, вони навіть готові скинути вам п’ятдесят тисяч. Хата невелика, але хороша, земля дуже родюча, свердловина пробурена, – спробувала пояснити свекруху.

– Ні, я не про це питаю. Ви що, закруток та огірків для нас пошкодували? Гаразд ми, але ж і Матвій їх їсть, – я почала злитися.

– Ні, а довго ви ще будете в місті п’яті точки просиджувати? – мама помітила мою наростаючу агресію.

– Мамо! Ти чудово знаєш, що нам не до цього! Ми лише видихнули після закриття іпотеки. Чи можна ми хоча б рік поживемо без зайвої напруги?! – я прикувала погляд до матері.

– Що за нісенітниця? Про яку зайву напругу ти говориш? Тобі сказали, що земля там родюча! Посадили, продали, що виросло, от і кредити виплатили, – спробувала переконати мене мама.

– Марино Антонівно, це вона вас накрутила? – запитала я у свекрухи, сподіваючись побачити в її очах хоч краплю розуміння.

– Ірочко, я згодна з твоєю мамою. Ну ходімо, хоч подиветеся ділянку? – не виправдала моїх надій свекруха.

– Ні. Мишко, ну може хоч ти їм поясниш? – Звернулася я до чоловіка, який до цього мовчав.

– А що тут пояснювати? Марно. Поїхали додому, ти правильно сказала. Ось нехай сидять і думають над своєю поведінкою. До побачення! – спокійно сказав чоловік, даючи мамам зрозуміти, що ми їдемо.

– Ми добре подумали, це ви робите висновки! – крикнула моя мама.

Я досі у шоці. Розумію, що вони обидві на пенсії, їм нема чим зайнятися. Але ми молоді. Я зовсім не очікувала, що ініціатором такої ідеї стане моя мамуля. Людина, яка знає мене з пелюшок.

Більше у гості до цих жінок ми не їздимо. Та й вони не прагнуть спілкування. Намагаються нас провчити, хоча самі сумують за онуком. Не знаю, скільки ще триватиме, але поступатися ми не збираємося.