Мама добилась того, що мого чоловіка звільнили, щоб довести, що без неї ми ніхто

Моя мама – не остання людина у нашому невеликому містечку. Родом вона з непростої родини, яка за старих часів була на дуже неабияких посадах у нашій області.

Маму теж прилаштували непогано, а вона змогла зачепитися. Навіть у лихі дев’яності вона примудрилася не втратити свої позиції, тому цей час наша сім’я пережила цілком благополучно.

Досі мама працює, з нею рахуються, її знають і поважають. Начебто це й добре, але все це має й іншу сторону, яка мені не подобається.

Я ніколи не була просто Катею: завжди до мене ставилися як до доньки Тамари Вікторівни. Мені тридцять років, а я досі донька Тамари Вікторівни. А мій чоловік тепер: зять Тамари Вікторівни.

Не скажу, що це сильно б’є самолюбством чи ще щось: на думку інших людей мені якось начхати. Проблема у самій мамі. Через своє становище у неї сформувалася погана риса характеру – мати нікого не чує, тільки себе. Ну, або тих, хто вищий за неї.

Моя думка не враховується, а тепер і думка мого чоловіка не має ніякої ролі для мами. Вона вважає, що ми повинні беззаперечно слухатись її і виконувати все, що вона скаже.

Нам по тридцять років, хочеться якось більше свободи. Маму я, звичайно, люблю і поважаю, але набридло по клацанню її пальців міняти плани.

Вона все життя за мене вирішує, а мені це не потрібне. Звичайно, мама молодець, старається для нас, але має своєрідну думку про те, що для нас добре.

Мама на весілля подарувала мені квартиру. Непогана двокімнатна квартира в новобудові, поруч мальовничий парк. Але ми з чоловіком хочемо жити у своїй хаті: це ми вже вирішили. Ні, це не означає, що мама мала дарувати нам будинок. У жодному разі. Просто мама наполягає, щоб ми не вигадували та жили у квартирі.

Якийсь час ми там і жили, але збирали гроші додому. Думали, що продамо квартиру, додамо свої заощадження і купимо гарний будиночок.

Мама, коли дізналася про наші плани, закотила очі і сказала, щоб ми й не думали продавати квартиру: не для того вона нам її дарувала.

– І що це за дурниці – жити у своєму домі? У квартирі ви до ладу ні за що не відповідаєте, а в будинку все буде на вас, а ви не впораєтеся. Не вигадуйте, сидіть рівно! – фиркала мама.

Взагалі, квартира оформлена на мене, так що мамина думка взагалі нічого не означає чисто з юридичного погляду. Але ми з чоловіком вирішили, що якщо мама проти, то її подарунок чіпати не будемо: візьмемо іпотеку.

Зрештою квартиру можна буде здавати, коли ми переїдемо до свого дому. Але це маму не влаштувало. Вона розлютилася, коли дізналася, що ми не залишили ідеї купити будинок, хай і з іпотекою.

Мені здається, найбільше її розлютило, що ми посміли мати власну думку про своє подальше життя. Мама ж ясно висловилася – не потрібна нам хата, а ми не прислухалися, плани якісь будуємо.

Мабуть, щоб до нас краще дійшло, що її думка – закон, мама поквапилась і зробила так, що мого чоловіка звільнили. Йому ясно натякнули, звідки дме вітер.

Та мама й сама не приховувала, що саме вона сприяла таким змінам у нашому житті. Прийшла така задоволена собою і почала міркувати, що дехто не розуміє, від кого залежить і кого треба слухатися. Я раніше думала, що ми зможемо якось уживатися з мамою, зберігаючи свої інтереси, але вона наочно продемонструвала, що це не так.

Квартиру, звичайно, шкода, але я таки її продам. От тільки жити у цьому місті ми більше не будемо. Чоловік вже шукає роботу в іншому місті, я поки що нікуди не сіпаюся.

Мамі про наші плани я не розповідаю, щоб вона знову не втрутилася. Ось чоловік влаштується, переїдемо, продамо квартиру, тоді й поспілкуюсь із мамою на тему її поведінки. Але поки що в мене немає бажання говорити їй, куди ми переїдемо, бо немає впевненості, що вона і там не постарається нам нашкодити, щоб покарати.