Мама чомусь вирішила, що раз ми працюємо на себе, то повинні виконувати всі її забаганки

У своєї мами я єдина дочка. Ми завжди жили досить скромно та намагались економити. Після школи я закінчила технікум та влаштувалась на роботу у швейне ательє. Від мами я не переїжджала, оскільки не бачила в цьому сенсу.

Одного вечора на касі в магазині я познайомилася зі своїм чоловіком Миколою. Він працював шевцем у взуттєвій майстерні й у нього була однокімнатна квартира, яку він отримав у спадок від батька. Ми з ним довго сміялись коли з’ясувалося, що нас об’єднали нитки та голки.

Поки ми  просто зустрічалися, фінансове питання нас не сильно хвилювало. Але після весілля, а особливо з народженням дочки ми стали замислюватися про відкриття своєї майстерні. Обоє ми були найманими працівниками й виходило так, що коли замовлень багато і зарплата є, а коли замовлень немає, то й одиничні замовлення шила сама господиня, а я без роботи, значить і без грошей. Теж саме й у чоловіка.

Ми все добре обміркували та вирішили продати квартиру і купити будинок в місті, в приватному секторі. Знайшли хороший будинок, зробили два входи, окремий для майстерні. Оформили всі документи, закупили обладнання і приступили до роботи.

Якісь постійні клієнти перейшли на нове місце з нами, ми надрукували візитки, походили по різних установах запропонувавши свої послуги. Микола став займатися не тільки взуттям, але і шкірою. А я навчилася в’язати, вишивати, плести, щоб не тільки шити, а й ремонтувати одяг і прикрашати його.

Потроху ми стали розкручуватися. Працювали без вихідних, цінували кожного клієнта і тих, хто блискавку міняв і, кому штори шили. З кредитами та боргами успішно розплачувалися.

І тут активізувалася моя мама. Вона раптом вирішила, що раз ми вдома працюємо, то у нас купа часу для її бажань. Коли я йшла на роботу в ательє, їй навіть в голову не приходило, щоб я їй щось шила. Вона купувала все готове і була цим задоволена. А тут вона дістала всі свої речі і їй терміново знадобилося все перешивати та ремонтувати. Те саме з взуттям і сумками.

Я мамі не відмовляю, але з умовою, що між замовленнями, те саме говорить і чоловік. Але мама не чує: «Ви чужим людям робите, а рідної матері не можете, ходжу у рваному». І телефонує, коли річ забирати. Я спочатку ввічливо пояснювала, що звільнюся і зроблю. Ці розмови сильно відволікають. Стала ігнорувати дзвінки, так вона приїжджає в майстерню. Чоловік відразу невдоволено бурчати починає, дістається і йому. Я їй показую, що мені потрібно для цілого класу зшити жилетки, спіднички та штанці. Потім займуся її блузкою. Погоджується і йде.

Звісно, з мами грошей я не беру. Але вона почала надсилати до мене своїх приятельок пенсіонерок. І чомусь ми повинні їм щось безкоштовно зробити. У них пенсія маленька, на все не вистачає. Грубити не хочеться.

Чомусь люди думають, що якщо на себе працюєш, то ти багатий і зобов’язаний бідним безкоштовно робити. Ми готові зробити знижку, але коли нахабніють, то таким людям і за великі гроші нічого робити не хочеться. Я мамі не раз пояснювала, що ми не благодійна організація, ми платимо податки та збори, у нас росте дочка-школярка (яка, коли багато роботи може поруч і за швейну машинку сісти) і у відпустку ми теж хочемо.

Чи почує нас мама коли-небудь або ми так і залишимося поганими?