Маленький хлопчик своїми словами допоміг старенькій бабусі знайти спокій. Історія, яка змусить задуматись
В одному селі колись жила дуже старенька жінка. Чоловік її помер дуже давно. Єдиний син вирушив на війну, а в кінці війни їй прийшло невтішне повідомлення: “загинув смертю героя”.
Стара мати лила сльози кожен день, а потім перестала плакати й трохи збожеволіла: вона стала чекати листа від сина і була впевнена, що скоро він їй напише.
Йшли роки. Жінка понад двадцять років поспіль виходила на довгу степову стежку і чекала. Людям, які проходили повз, завжди хотілося сказати добре слово бідної жінці, якось підтримати або втішити. Але що вони могли зробити?
– Ідіть уже, додому Катерина Якимівна. Не повернеться ваш син сьогодні, бачите, вже сонце зайшло. Можливо, завтра прийде …
Катерина Якимівна погоджувалася і йшла додому. Але і вдома вона довго не спала, все чекала і сумними очима дивилася в темне вікно.
Минуло тридцять років. Катерина Якимівна кожен день виходила на вулицю і чекала. Люди змінилися, ніхто її вже не підтримував, обходили бабусю стороною і вважали божевільною.
Одного разу маленький хлопчик побачивши цю самотню стару жінку, спочатку злякався, але потім підійшов ближче і побачив, що вона плаче.
– Бабусю, чому ви плачете?
– Мені вже 93 роки, змучилася я. Давно мені пора на спочинок, але хто ж тоді зустріне мого сина? – відповіла вона.
Хлопчик, не знаючи, що насправді сина у бабусі давно немає, сказав, що він його зустріне.
– Правда, хлопчику мій? Який ти хороший! Йди сюди.
Вона довго обіймала його своїми старечими руками. Потім бабуся в останній раз оглянула поле і повільним кроком пішла до себе додому. Удома вона лягла на ліжко і вперше за довгий час міцно заснула.
Хлопчик залишився на полі та прочекав до самого вечора. Ніхто, звісно, не прийшов. Набридло йому чекати, побіг додому і … забув про це.
А старенька завдяки хлопчикові нарешті зустрілася з сином …