Максим з коханкою подзвонили до його дружини і стали вимагати розлучення. Лариса погодилася, але тільки з однією умовою, або нехай чоловік приповзе до неї на колінах

Віта вимагала, щоб Максим чесно зізнався своїй дружині, що любить іншу.

— Скільки можна ховатися, — сказала Віта. – Розкажи їй все, дивлячись їй прямо в очі. Будь чоловіком, Максим.

– Та я готовий, – виправдовувався Максим, – хоч сьогодні. Хоч зараз. Але лише таємно.

— Що означає «таємно»? – Запитала Віта. — І чому таємно? А розлучатися, ви що, теж таємно будете?

— А щодо розлучення ти не турбуйся. З розлученням якраз все буде просто чудово. Адже я все розрахував, все продумав. В мене є план. І головне у цьому плані — втекти від дружини таємно. Під приводом відрядження.

— Та чому таємно? – Не розуміла Віта. – Чому не можна піти відкрито?

— Зрозумій, кохана, іншого способу піти від Лариси, як тільки таємно втекти від неї, я не бачу, — відповів Максим. – Піти відкрито – це означає, дивлячись їй прямо в очі, чесно сказати все. А я не можу. Чесно зізнатися їй, а отже, і нашим дітям у тому, що я маю в іншому місті іншу? Та ще й дивлячись прямо їй у вічі? Я не ризикну!

– Боїшся? – Запитала Віта.

— Боюся, — відповів Максим. – Боюся! Але боюсь не того, що ти думаєш. Я боюся, а раптом вона вмовить мене залишитися? Ось чого я боюсь. Все ж таки ми з нею разом вже чотирнадцять років.

— Ну, добре, — сказала Віта, — ти таємно втечеш, потім подзвониш і скажеш, що пішов, а далі що?

— А далі вона все зробить сама, — радісно сказав Максим. — Мені взагалі нічого не треба робити.

– Сама на розлучення подасть, – задумливо промовила Віта. – А що? Непоганий варіант. Горда жінка. Інакше вона просто не зможе вчинити. Після того, що ти їй скажеш по телефону, а скажеш ти їй все, вона не зможе вчинити інакше.

— А головне, що мені не треба з нею особисто зустрічатись.

— А без твоєї присутності вас точно можуть розвести? – Уточнила Віта.

— Кохана, ти така смішна, — радісно відповів Максим. — Ну, якби це було не так, уявляєш, скільки б пройдисвітів користувалися б таким становищем, і були б вічними чоловіками у своїх дружин, бо без їхньої присутності не можна розводити. Ще як можна. Не з’явлюсь на кілька засідань без поважної причини і все. Розведуть нас як миленьких.

— А ти певен, що без тебе вона щось зайве в тебе не забере? – Запитала Віта.

– А що в мене можна забрати? – відповів Максим. — Нічого спільного не маю з нею. І ділити мені з Ларисою нема чого. Квартира, в якій ми живемо, належить їй, і я жодних прав на неї не маю.

— Ну, якщо так, то гаразд, — погодилася Віта. — Іди таємно.

І ось настав день відходу Максима із сім’ї назавжди.

— Ти цього разу надовго? – Запитала Лариса.

– Як завжди, на тиждень. Не більше, – відповів Максим, намагаючись бути спокійним. — Так набридли ці відрядження. Слово честі, втомлююся.

Максим поїхав. Минає тиждень, другий, третій, а його все немає. А за місяць він подзвонив і сказав, що не повернеться, і докладно пояснив, чому. Поруч сиділа Віта і пошепки підказувала, про що ще слід обов’язково сказати.

— Ось такі справи, Ларисо, — сказав Максим, коли і він, і Віта зрозуміли, що повідомляти більше нічого. — Якщо можеш, вибач. Якщо хочеш, забудь. Я не ображуся.

— Це навряд, — сухо відповіла Лариса.

— Не можеш забути чи пробачити?

– І те і інше.

– Чому? — щиро здивувався Максим.

— Тому що пробачити не зможу, — відповіла Лариса, — отже, й забути також. Більше того, я відразу попереджаю, що дуже суворо покараю тебе за цей твій вчинок, коли ти повернешся назад. А я точно знаю, що не пройде й місяця, як ти приповзеш до мене на колінах і благатимеш мене дозволити тобі повернутися назад.

– Я? — тихо прошепотів Максим. — Приповзу і благатиму тебе?

– На колінах! – Уточнила Лариса.

Максим злякано глянув на Віту. Та тільки знизала плечима і закрутила головою.

– Не піддавайся на провокації, – шепотіла Віта. — Нічого вона нам не зробить. Будь сміливим. Відповідай їй щось твердим голосом. Скажи, що не повернешся. Вона має зрозуміти, що їй тебе не залякати.

– Ларисо! – твердо сказав Максим. – Тобі лякати не за мене!

– Що? – Не зрозуміла Лариса.

Віта штовхнула Максима ліктем убік.

— Тобі мене не залякати, — верескливо, але рішуче поправив Максим.

— Про розлучення, про розлучення скажи! – шепотіла Віта. — І нагадай, що ти її більше не любиш.

– Загалом, так, Ларисо, – сказав Максим, – я тебе більше не люблю. І відпускаю тебе. Тож можеш спокійно йти та подавати на розлучення. Одразу попереджаю, що на засідання я ходити не стану, бо бачити тебе більше не хочу.

Тож, Ларисо, тобі доведеться все робити самій. Самій, самій! Ось так! А я не з тих чоловіків, які шукають зиск і таємно живуть на дві родини. Я чесна людина. Мене не залякати!

— Ну, це ти так думаєш, — радісно сказала Лариса.

– Даремно думаю що? – не зрозумів Максим. — Що я чесна людина? Чи що мене не залякати?

— Що ми розлучаємося, і що я сама буду метушитимуся, — відповіла Лариса. – Навіщо мені це треба? Самій собі яму рити? Ні.

– Тобто? – не зрозумів Максим. – Як це ти не станеш сама собі яму рити? А хто це робитиме? Я чи що? Ти це хочеш сказати?

— Я говорю, що ми не розлучаємося, — відповіла Лариса.

Віта знову штовхнула Максима в бік.

— Скажи їй, що тоді ти сам усе зробиш, — шепотіла Віта. — Лише скажи це впевнено. Скажи так, як кажуть упевнені у своїй правоті чоловіки.

– Ларисо! – сказав Максим, як йому здавалося, впевнено. — Ти ж мене знаєш. Я тоді сам все зроблю.

— Я дуже добре знаю тебе, — сказала Лариса. — І тому впевнена, що ти нічого не зробиш. Зрозумів! Сам ти палець об палець не здатен ударити. Бо ти не мужик, а тряпка. А знаєш, чому я так у цьому певна? Бо сама тебе таким виховала. Без мене ти – ніхто. Порожнє місце.

— Ларисо, як ти можеш таке говорити про мене? – обурився Максим. — Невже ти думаєш, що після таких твоїх слів ми можемо бути разом?

— А я не кажу, що ми разом, — відповіла Лариса. — Я кажу лише те, що не подаватиму на розлучення, і ти приповзеш на колінах прощення просити. А ось щодо бути нам разом чи ні, я ще подумаю. Все залежить від того, наскільки красиво ти приповзеш до мене на колінах і як переконливо попросиш дозволу повернутися назад.

— Ну, ось зараз, Ларисо, це була остання крапля, — сказав Максим.

Він хотів ще щось додати, але не встиг.

– До речі, – продовжила Лариса, – забула тобі сказати, що якщо ти протягом місяця не повернешся назад, якщо я не побачу тебе на колінах біля дверей своєї квартири протягом цього терміну, у нас з тобою скоро буде третя дитина.

— Як третя дитина? – з жахом прошепотіла Віта.

— Як третя дитина? — злякано спитав Максим.

— А отак, — відповіла Лариса. – Ти вирішив мене покинути. Нехай. Але я не збираюся все життя бути одним. Чекаю рівно тридцять днів і знайду собі когось. Ну а далі ти сам все розумієш. А батьком цієї дитини, будеш значитися ти. Ти, Макс, ти.

— Ти цього не утнеш, Ларисо, — сказав Максим.

— Я зроблю більше, — сказала Лариса. — Чим довше тебе не буде, тим більше в тебе буде дітей. Моя тобі порада, Масим, чим швидше ти приповзеш, тим краще для тебе.

Віта все чула, не витримала і вихопила телефон у Максима.

— Як ви можете, — закричала вона. — У вас зовсім гордості нема, чи що! Він Вас зрадив, а Ви? Не даєте йому розлучення? Ви не гідні, щоби Вас любили. Я б на Вашому місці…

Віта не договорила.

— Я правильно розумію, Ви та, до якої він втік? – Запитала Лариса.

— Я — та, яку він любить більше за життя, — відповіла Віта. — Я молодша за Вас на десять років. І на відміну від Вас, у мене є гордість.

— Це Вам тільки здається, що у Вас є гордість, — сказала Лариса. — У чому ваша гордість? Таємно зустрічатися з чужим чоловіком та батьком? Втім, мабуть, ми з Вами по-різному розуміємо, що таке гордість. І залишимо це. Тепер щодо розлучення. Хто сказав, що я його не даю?

— Але ж Ви самі сказали, що не збираєтеся нічого робити, — сказала Віта.

– Все правильно, – відповіла Лариса, – не збираюся. І що? Це не означає, що я не дозволяю йому зробити все самому. Нехай розлучається, скільки хоче. Та й самі поміркуєте, як я можу йому це заборонити? А? Ніяк. А головне — чому я все маю робити за нього? Йому треба, ось хай він і метушиться. А мене цим не турбуйте.

— Але ж Ви його лякаєте чужими дітьми, — сказала Віта. – Це підло.

– Підло? – здивувалася Лариса. – Це життя. Він пішов від мене, на розлучення не подає, що Ви від мене хочете? Адже я жива людина. Мені лише тридцять чотири роки. На Вашу думку, через його лінощі я повинна страждати? Але головне не це. Максиму ніхто не заважає вже сьогодні піти та подати на розлучення. І все. Жодних дітей у нього не буде.

– Ви обіцяєте.

– Клянуся. Поговоріть із Максом.

Віта подивилася на Максима.

– Макс, ти маєш узяти все на себе, – суворо сказала вона.

— Ні, — впевнено відповів Максим. — Що завгодно, але не це. Я – чоловік чи хто? Чому я маю йти в неї на поводі? У мене також є гордість. А я своє слово сказав. Або вона все зробить сама або…

Максим замислився.

– Або? — гордо спитала Віта.

– Або протягом місяця я приповзу до неї на колінах, – гордо відповів Максим.

Максим повернувся додому вже наступного дня. Він довго стояв перед дверима квартири, перш ніж наважився зателефонувати і стати на коліна.

– Вибач, – сказав Максим. — Біс поплутав. А там у мене все. Я її не люблю. Це було так… швидкоплинне захоплення.

– І це все?

— А чого ти хочеш, Ларисо?

– А де подарунки?

– Подарунки? Які подарунки?

— Такі, які змусять мене забути та пробачити, — відповіла Лариса.

— Але я не знаю, що тобі подарувати, щоби ти забула і пробачила.

— Ну ось іди і подумай, — сказала Лариса і зачинила двері.

Максим підвівся з колін і пішов думати.