Людмилі стало скучно і вирішила розіграти свого чоловіка: сказала, що хоче розлучення. Чоловік її спочатку вмовляв, але згодом розіграш вийшов з-під контролю

─ Люсенько, ─ благаючим голосом говорив Степан Андрійович, ─ ну, будь ласка, подумай, ще раз. Навіщо нам розлучатися? Хіба тобі так погано зі мною?

─ Погано, ─ тон Людмили Сергіївни не обіцяв нічого доброго. ─ Дуже погано.

─ Але ж раніше ти казала, що тебе все влаштовує і ти любиш мене.

─ Це було раніше. А тепер я задихаюсь поряд з тобою. Розумієш? Задихаюсь!

─ Не розумію, сонечко моє. Я все для тебе роблю. Всю зарплату віддаю, по дому допомагаю, навіть готувати навчився. Все для тебе. Шубу ─ будь ласка! Золото ─ скільки завгодно! З подружками на моря – заради Бога! Інша жила б, та раділа.

─ Інша? Ти що мені погрожуєш?

─ Ні, це я так, до речі. Може, я тебе в ліжку не влаштовую? То ти скажи. Я до лікаря схожу, вирішу всі проблеми.

─ До чого тут це? Нудно з тобою. Кожен день одне й теж. А життя минає. Мені нових емоцій хочеться, нового кохання, жіночого щастя.

─ То ти нещасна? Чому? Ми двадцять п’ять років прожили разом! Ти ніколи не скаржилася. Навпаки: хвалилася подружкам як добре ми живемо. Я чув. То що змінилося?

─ Та я тебе як облупленого знаю. Заздалегідь ясно, як ти відреагуєш, про що думаєш, що любиш, чого на дух не переносиш. Жити стало нецікаво.

─ А як же діти, Люсенько? Ти про них подумала?

─ Що тут думати? Вони вже дорослі, няньок не потребують.

─ Отже, все-таки розлучення? ─ у голосі Степана Андрійовича звучала безнадійність.

─ Так, ─ Людмила Сергіївна була непохитною

─ Скажи, може, у тебе вже й інший на прикметі є?

─ Може, й є. Хто тобі правду скаже?

─ Грубо. У твоєму віці…

─ У якому? Ти вважаєш мене старою?

─ Ні. Просто зріла жінка має і міркувати здорово. Що, якщо твій новий обранець виявиться не таким, як здасться спочатку?

─ Не хвилюйся. Я зможу вибрати гідного чоловіка.

─ Я не хвилююся, просто переживаю за тебе. Нові відносини розпочати легко, а ось продовжувати – непросто. А в тебе виразка. Зайві нервування ні до чого.

─ Стьопа! Ти чуєш себе? Я йду від тебе, а ти за мою виразку переживаєш? Це все, на що ти здатний?

─ Я ж люблю тебе.

─ Ну ось, знову. Інший би кричав, бив посуд, врізав би… А ти! Як з тобою жити? Від твоєї правильності вже нудить!

─ Ти хочеш, щоб я тут влаштував погром? Це ти називаєш новими емоціями? Ні, дорогенька. Не дочекаєшся. Навіть заради тебе я не перетворюватимусь на тварину.

─ Ну ось. Знову все перевернув, – невдоволено зморщилася Людмила Сергіївна. ─ Зануда.

─ Нехай так, ─ Степан Андрійович підвівся з крісла, збираючись вийти з кімнати. ─ Хочеш розлучення ─ ти його отримаєш. Майно також через суд розділимо. І зрозумій: дороги назад не буде.

─ Ой, налякав…, ─ розсміялася у відповідь дружина.

─ Олена, уявляєш, він повірив! ─ Людмила Сергіївна набрала номер подруги, як тільки чоловік пішов. ─ Умовляв, звичайно, спочатку, а потім навіть погрожував, що назад не прийме. Умора!

─ Люда, ти ненормальна. Я сподівалася, що ти пожартувала щодо розіграшу. Навіщо? Хіба можна так знущатися з людини?

─ Нудно, Олено. Хочеться якихось живих почуттів, емоцій. Нічого, посваримося, розлучимося, та й помиримося. Вже веселіше.

─ Це ти, подруго, від неробства нісенітницею маєшся. Працювала б, працювала як я, так не було б часу і сил на подібні розваги. Дивись, упустиш мужика. Таких, як твій Степан, удень із вогнем не знайдеш.

─ Та куди він подінеться! Він без мене жити не може. А так, дивишся, почуття загостряться. Ти бачила у серіалі нашому? Там одна жінка розповідала, що вдруге заміжня, живуть уже 15 років і дуже щаслива. А у першому шлюбі двадцять п’ять років прожила. І теж не скаржилася.

Я ще здивувалася: треба ж як пощастило! Обидва шлюби вдалі. Отоді й вирішила Стьопу розіграти. А то живемо як за накатаною… Хай поревнує, попереживає. Іноді корисно.

─ Ні, Люда, я б над своїм так не змогла знущатися. Все-таки твій Степан ─ чудо-чоловік…

Минув понад рік. Степан Андрійович та Людмила Сергіївна розлучилися. Причому заяву на розлучення подав чоловік. Він же сплатив усі витрати і за поділ майна.

Людмила Сергіївна, побачивши, як щільно чоловік зайнявся розлученням, відразу не змогла зізнатися, що просто розіграла його, а потім і зовсім гордість не дозволила їй чесно порозумітися з чоловіком.

Нині Людмила Сергіївна живе одна у невеликій квартирі на околиці міста. Влаштувалась на роботу. Вона сильно здала останнім часом. Якби не діти, які намагаються по черзі бути поряд, важко сказати, як би вона перенесла весь цей кошмар. Ще б пак: все життя перекинулося з ніг на голову.

Степан Андрійович теж влаштувався в однокімнатній квартирі. З колишньою дружиною стосунки не підтримує. Останнім часом він помітно став краще вигладати, виглядає щасливим. Кажуть, у його квартирі незабаром з’явиться молода господарка…