Леонід вже планував розлучатися з дружиною, як раптом на неї “впала” величезна спадщина. Леонід вже потирав руки і уявляв своє розкішне життя, але дружина його поставила на місце

Одружився Леонід з великого кохання. Але після народження першої дитини зрозумів, що сімейне життя – це не його. І почав любити свою дружину менше. Думав, що кохання повернеться після народження другої дитини, а вийшло все навпаки. Кохання зовсім не залишилося.

Але Леонід і в цій ситуації не впадав у відчай. І від дружини не уникав. Чи не заради дітей, ні. Він і дітей не любив. І не тому, що дружину шкодував. А тому, що не було відповідної кандидатури, яка б замінила його дружину.

Леонід вірив, що настане час, коли заміна знайдеться і все буде добре.

«І тоді я довго не роздумуватиму, — міркував він. — Ні. Нехай моя дружина навіть не сподівається. Як тільки знайдеться гідна їй заміна, так одразу і піду від неї».

Йшли роки, а не те, що гідної, взагалі ніякої заміни знайти не вдавалося. Але Леонід і тут не опускав рук.

«Тримайся, Льоня! – сам себе умовляв він. — Люди й не таке терпіли, і нічого. Проходили випробування та ставали сильнішими. Чим ти гірший? Дивись на це як на випробування, як на відповідальне доручення, яке необхідно пройти, щоб стати ще вищим, ще кращим».

І довгий час Леонід чесно ніс цей хрест. Але коли Марія сказала, що чекає ще на одну дитину, Леонід не витримав.

«Піду! — твердо вирішив він. — І чорт із нею, із заміною».

І він би пішов. Але так сталося, що його дружина стала спадкоємицею величезного статку.

“Ось воно! – подумав Леонід. — Нагорода за довге терпіння! Нарешті зможу насолодитись усіма тими благами, у чому довгий час собі відмовляв».

І Леонід уже почав будувати великі плани на найближче майбутнє, складати списки того, що хоче одразу здійснити, як раптом з’ясувалося, що дружина не збирається вступати у спадок.

І Леонід почав із дружиною довгу і серйозну розмову, сподіваючись переконати її переглянути своє рішення. Але все виявилося марно. Змінювати своє рішення Марія не збиралася.

— Пропоную змінити тему, — сумним голосом промовила Марія, — і поговорити про щось інше. Слово честі — втомилася. Вже більше години говоримо про те саме. Спадщина, спадщина. Тьху. Набридло. Далася тобі ця спадщина, справді? Адже жили якось без неї, і нічого.

– Саме так! — вигукнув Леонід. – Якось! І нічого! Хіба це життя?

Ні ні! Леонід не хотів змінювати тему розмови. І говорити зараз про щось інше він теж не міг. Тому що всі його думки були тільки про одне — про величезну і несподівану спадщину, яка так вчасно звалилася на голову його законної дружини.

Але річ навіть не в цьому. Тут необхідно враховувати вже й іншу обставину. Адже Леонід вважав цю спадщину не так дружини, як своєю нагородою. За довготерпіння! Ось у чому річ! А виходило, що цієї нагороди його хочуть позбавити. І хто? Його ж власна дружина. Мати двох дітей! Яка чекає на третю дитину.

— Коротше, Льоня, — стомленим голосом сказала Марія, — я не збираюся вступати в цю спадщину. В іншу вступила б. У цю не хочу. І вистачить на цьому.

– Ні, Маша, не вистачить, – суворо сказав Леонід. — І що значить, ти не збираєшся вступати у спадок? За заповітом, ти єдина, кому твій батько залишив все своє майно.

– І що? Навіть якщо я єдина, це не означає, що я зобов’язана.

— Ти хоч розумієш, чого відмовляєшся, Маша?

— Розумію, Льоня.

— А якщо ти розумієш, навіщо ж відмовляєшся?

— А не хочу, ось чому. Не потрібне мені його майно. Я ж сказала вже. Мені від нього взагалі нічого не потрібно. Він кинув нас з мамою, коли я була маленька.

– І що? — дивувався Леонід. – Подумаєш, кинув! Це коли було? І до чого тут спадщина? Спадщина тут до чого? У чому воно вина?

— До того ж. Я завжди ставилася до свого батька погано. І тому вважаю, що не маю права ставати спадкоємицею людини, яку ненавиділа і ненавиджу досі. І взагалі вистачить про це. Навіть думати про це не хочу, а тим паче розмовляти. Мені не приємно.

Але Леонід здаватися не збирався.

«Не для того я терпів тебе і дітей усі ці роки, — думав він, — щоб легко від усього відмовитися».

— Про себе не думаєш, подумай про мене, дітей, — закричав Леонід. — Адже які можливості відкриваються перед нами, якщо ти вступиш у спадок.

— Немає жодних можливостей, — відповіла Маша, — я ж тобі сказала, що нічого цього не буде. Що не зрозуміло? І давай припинимо цю пусту розмову.

— Маша, я просто хочу, щоб ти зрозуміла, як це безглуздо.

– Ти зараз що робиш? – запитала Маша. — Намагаєшся мене переконати?

— Намагаюся.

– Так це дарма. Даремно витрачаєш час.

– Значить ні?

– Ні.

— Остаточне рішення?

– Остаточне.

Леонід замислився.

– Останнє питання, Маша.

– Слухаю.

— Тільки не поспішай з відповіддю, Маша.

— Добре, не поспішатиму.

— Подумай, перш ніж відповісти.

– Я подумаю. Задавай своє останнє запитання.

— Чи є щось, що може змусити тебе змінити своє рішення? – запитав Леонід. — Тільки не поспішай, Маша. Подумай, перш ніж відповісти.

Марія замислилась.

– Я зараз піду ненадовго, – сказав Леонід, – прогуляюся. А коли повернуся, ти даси свою відповідь. Домовились?

– Домовились, – відповіла Маша.

Леонід вийшов з під’їзду і прямо попрямував до найближчого парку. І там, прогулюючись алеями, він розмовляв сам із собою і благав когось напоумити свою дружину і наставити її на істинний шлях.

— Бо, — трагічним пошепком переконував когось Леонід, — сил моїх може не вистачити, щоб витримати її дурість. Не ради себе прошу, заради дітей. Адже там не лише три квартири в, але ще й налагоджене виробництво. І грошей багато. Дуже багато. А інакше — розлучуся. Ось, слово честі, розлучуся. Не дайте відбутися несправедливості. Врятуйте сім’ю.

Вдосталь наговорившись, Леонід повернувся додому.

— Ну, Машенько, — лагідно звернувся Леонід до дружини, — подумала?

— Подумала, — впевнено відповіла Марія.

— Що скажеш своєму чоловікові? Чи є щось, що може змусити тебе змінити своє рішення?

– Є!

«Дякую, — подумав Леонід, — почуті прохання. Та й як їх не почути, коли з такою старанністю вони були вимовлені».

— Слухаю тебе, Машенька.

— Я вступлю до цієї клятої спадщини лише в одному випадку.

— У якому ж, Машенька?

— Якщо з тобою розлучусь, — відповіла Марія.

В очах Леоніда потемніло. Він відчув легке запаморочення, заплющив очі і схопився за стіну.

«Ось воно, — подумав Леонід, — справжнє випробування. А все, що було до цього, це так, дрібниці життя».

— Що змусило тебе ухвалити таке рішення, Маша? — слабким голосом після невеликої паузи, не розплющуючи очей, спитав Леонід.

— Ти не повіриш, Леоніде, — радісно відповіла Марія. — То був голос.

– Голос?

– Ага. Хвилин тридцять тому. Я виразно почула, як хтось мені сказав, що тільки тоді я можу забрати цю спадщину, якщо розлучуся з тобою.

Леонід згадав, як півгодини тому він просив напоумити свою дружину і погрожував з нею розлучитися.

«Прохання почуте, — подумав він, — але, зважаючи на все, мене неправильно зрозуміли. Який жах”.

— Швидше за все, Машенька, тобі це здалося. Голосів немає. Це неможливо.

— Ні, Леоніде, — серйозно відповіла Маша. — Буває. І мені не здалося. То справжній голос. Вибагливий такий. Я чула цей голос, ось як тебе зараз чую.

— І що нам тепер робити? – запитав Леонід.

— Вирішуй, — відповіла Маша. – Все залежить тільки від тебе. Якщо хочеш, прийму спадщину свого ненависного батька. Але тоді нам з тобою доведеться розлучитися. Думай, Льоня. Тут і зараз все тільки від тебе залежить.

«Залишуся, Маша не вступить у спадок, — думав Леонід, — а якщо вступить, то мене з нею вже не буде. І як можна щось із цього вибрати? Не розумію”.

Леонід думав місяць. Все добре зваживши і прорахувавши всі варіанти, Леонід вирішив з Марією розлучитися.

«Головне, щоб вона вступила до цієї спадщини, — думав він, — а вже потім я зможу переконати її знову стати моєю дружиною».

Але переконати Марію Леоніду не вдалося. Тому що невдовзі після розлучення та вступу у спадок Марія вийшла заміж за іншу людину. Зараз вона живе з ним та своїми дітьми в одній із тих квартир, які дісталися їй від батька.

Цього випробування Леонід вже точно винести не зміг. І, після перенесеного сильного душевного та розумового потрясіння, він опинився під наглядом фахівців у хорошому санаторії. Санаторій оплачує колишня дружина.