Леонід ніяк не міг зрозуміти, звідки гроші в будинку, якщо Дарина Андріївна та Олена не працювали
Олена вирішила порадитись із Дар’єю Андріївною.
— Бабуся, а мені Леонід, мабуть, незабаром зробить пропозицію, — сказала Олена. — А я не знаю, чи погоджуватися. Як гадаєш, у 18 років не рано виходити заміж? Я, звісно, його люблю, але… Є сумніви. Він якийсь…
Олена замислилась.
– Не знаю навіть, як і сказати, – продовжила Олена. — Жадібний, чи що?
– Дуже жадібний? — спитала Дарія Андріївна.
— Ну, може, й не дуже, але… — Олена знову замислилась. — Дуже скупий.
— Надмірно на всьому заощаджує? — спитала Дарія Андріївна.
– Ну так, – відповіла Олена, – типу того.
Дарина Андріївна похитала головою.
— Скупий — це не страшно, — впевнено сказала вона. — А в іншому він як?
— В іншому… — Олена знову задумалася. — Ніби все добре. Дитина у нас скоро буде.
— Ну, якщо в іншому все добре і дитина буде, то виходь за нього заміж, не сумнівайся, — сказала Дар’я Андріївна, — а з його скупістю ми вже якось проживемо.
— А може, його можна перевиховати? – Запитала Олена.
— Це навряд, — сказала Дарія Андріївна. – Йому скільки років?
– Тридцять, – відповіла Олена.
– Тим більше. Та й навіщо його перевиховувати? Нехай залишається скупим. Ну якщо йому так подобається.
На цьому нарада внучки з бабусею було завершена. А незабаром Леонід зробив пропозицію Олені, і вона погодилася стати його дружиною.
— Олено, а тебе Дарія Андріївна дуже любить? – Запитав Леонід.
– Вона мене просто обожнює, – відповіла Олена. — Душі в мені не чує і заради мене готова на все.
– Навіть так? — Леонід замислився. – На все готова?
— Ну, майже, — відповіла Олена. – А що?
— Та ні, нічого, — сказав Леонід. – Це добре, що любить. На все готова.
— У неї, крім мене, нікого немає, — сказала Олена. — Я ж тобі розповідала, пам’ятаєш? Коли я маленька залишилася без батьків, бабуся мене взяла до себе.
— Так-так, ти розповідала. Я пам’ятаю, звичайно, — відповів Леонід, думаючи про щось своє. — А як, на твою думку, бабуся не буде проти, якщо після весілля я до вас переїду жити?
– Не буде, – сказала Олена. – Навпаки. Вона зрадіє, бо сама пропонувала мені.
– Сама пропонувала? – здивувався Леонід.
– Так, – сказала Олена. — Чого, каже, ви будете тулитися в двійці та ще й на краю світу? Живіть зі мною. Величезна квартира, чотири кімнати. Сама запропонувала.
— З якого часу метро і аеропорт, Олено, це край світу? – Образився Леонід.
— Та яка різниця, Льоня. – сказала Олена. — Вона все життя прожила в центрі, тож для неї та метро аеропорт — це край світу. А тобі не байдуже?
Леоніду хоч і було прикро таке чути про свою квартиру, але він упокорився.
«Гаразд, — подумав він. — Прикро, звичайно, але… Гаразд».
— А мою квартиру, Олено, ми здаватимемо, — сказав Леонід, коли трохи заспокоївся. — Щоби у нас грошей було більше. Ти скоро станеш мамою. Сама розумієш. Витрати чекають.
— Я розумію, Льоня, — сказала Олена. — Здавай свою квартиру, житимемо у бабусі.
Одразу після весілля Леонід свою квартиру здав та переїхав. І стали вони жити утрьох. А через якийсь час — учотирьох, коли народилася дитина.
«Щаслива людина, — думав Леонід, дивлячись на себе і на своє життя збоку. – У мене є все. Дружина, син ось нещодавно народився. Усі здорові. Зарплата велика, плюс від здачі квартири отримую чимало грошей. На все про все у мене йде половина грошей, а половину я відкладаю. Казка, а не життя».
Але минув якийсь час і життя перестало здаватися Леоніду таким вже казковим, яким уявлялося раніше. Здалося Леоніду, що надто багато він витрачає на сім’ю. Він вважав, що відтоді, як одружився, став відкладати набагато менше, ніж коли був неодружений.
«Половина місячного доходу йде на утримання сім’ї! Це багато, – подумав Леонід. – Навіщо їм стільки? Їм цілком вистачило б і чверті.
Вирішив Леонід скоротити витрати.
“А що? Їм скільки не дай, все мало буде, сам себе виправдовував Леонід. — Вони ж не працюють. Що бабуся, що її онука. Не знають, як гроші дістаються. Потрібно їх поступово привчати до економії. Занадто вони безтурботно ставляться до життя».
І Леонід розробив цілу програму як за короткий період знизити витрати на п’ятдесят відсотків.
«Кожного місяця видаватиму їм трохи менше попереднього, — думав Леонід. — За рік вийде серйозна економія. А що? Нічого-нічого. Нехай! Натомість навчаться жити по грошах».
Леонід не сумнівався, що і Олена, і Дарія Андріївна будуть незадоволені таким станом справ і скажуть про це. Він був готовий до цього і знав, що їм відповісти. Але сталося неймовірне. Вони начебто цього не помічали.
— Ось гроші на витрати, — говорив Леонід, — цього разу трохи менше, ніж минулого разу.
– Все нормально, – говорила Олена,
— Не хвилюйся, — підтримувала Дарія Андріївна. – Викрутимося. І не з таких ситуацій виплутувалися.
«От і добре, що викрутитеся, — думав Леонід. — Добре, що виплутаєтесь. Треба було одразу вам менше давати. Не знав, що ви такі заповзятливі».
І щомісяця повторювалося те саме. Леонід казав, що грошей він дасть менше, а його у відповідь заспокоювали, просили не хвилюватись, обіцяли впоратися та виплутатися.
І Леонід до певного часу і не хвилювався. А чого йому хвилюватись. Витрати знизилися, а на його рахунку грошей ставало дедалі більше. Леонід тішився. Він знову почував себе щасливим.
Але за півроку Леоніду стало якось не по собі.
«Та що ж це справді відбувається? – думав Леонід. – Пройшло стільки часу. Місячний бюджет знизився вже майже на 30 відсотків. А ні на чому це не позначається. Витрати на їжу та інше ті самі. Вони ні в чому не відмовляють. Що Дарина Андріївна, що Олена. Адже я бачу.
Холодильник забитий продуктами, на які б моїх грошей не вистачило. А вони ще й одяг купують на всіх, у тому числі й на мене. Вчора подарували мені нову куртку. Звідки гроші, я не розумію?
Минув ще якийсь час. Все по-старому. Грошей Леонід дає вже наполовину менше, ніж спочатку, а Олена та Дарина Андріївна тільки й встигають самі по кафе, ресторанах, театрах і магазинах ходити, покупки робити, а ще й його водити. Ще й переконують, щоб він ні про що не переймався.
Як не турбуватися? – думав Леонід. — Вони що, знущаються з мене? Як же це можна? Вони що собі думають?
Леонід вирішив піти на крайні заходи.
— А мене вчора до безстрокової відпустки відправили, — сказав Леонід. — Не знаюу, як тепер будемо жити.
– Та нормально все буде, Льоне, – спокійно сказала Олена.
— Не хвилюйся, — заспокоювала Дарина Андріївна. — У відпустку, то у відпустку. Відпочивай. Насолоджуйся життям. Ти ж квартиру свою здаєш. Нам вистачить.
– Викрутимося, – сказала Олена.
— Не в грошах щастя, Льоня, — сказала Дарина Андріївна і підморгнула йому. — Знайдемо вихід із становища.
«Та щоб вас, — подумав Леонід. — Ви смієтеся з мене, чи що? Адже жива людина. А вони отак зі мною».
— А нічого, якщо я від здачі квартири тільки половину даватиму на витрати? — спитав Леонід, доведений тим, що відбувається до крайності, і вже не розумів, що відбувається.
Він навіть не міг пояснити, а куди піде ця інша половина.
– Звичайно, коханий, – сказала Олена. – Давай, скільки можеш. Ти, головне, себе не крути сильно. Все владнається. Ось побачиш.
— Не хвилюйся, — підтримувала Дарія Андріївна.
І Леоніду навіть здалося, що його син сказав щось зі свого ліжечка, що дуже було схоже на: «Не хвилюйся, тату, ми впораємося».
— А чи можна я взагалі вам нічого давати не буду? — спитав Леонід, коли його терпінню остаточно настав кінець. — Бо сил у мене більше нема.
– Звичайно, звичайно, коханий, – сказала Олена. – Можна, можливо. Не давай нам нічого.
— Ми щось придумаємо, — заспокоювала Дарина Андріївна. — А ти зможеш відволіктись. Подумай про щось.
– Про що думати? — дивувався Леонід.
— Ну, не знаю, — відповіла Дарія Андріївна. — Про сенс життя, наприклад.
Минув ще якийсь час.
— Олено, нам треба серйозно поговорити, — сказав Леонід. – Що відбувається? Я не розумію! На які кошти ми живемо? Звідки гроші, Олено? Чи може мені хтось пояснити це чи ні?
Олена зробила здивоване обличчя.
– Звідки гроші? – Здивувалася вона. – Мені бабуся дає.
— А бабуся десь бере? – Запитав Леонід.
— Уявлення не маю, — відповіла Олена. — Ти краще з бабусею поговори про це.
Леонід постукав у кімнату до бабусі.
— Дарино Андріївно, так далі продовжуватися не може, — сказав Леонід. – Що відбувається? Я не розумію! На які кошти ми живемо? Я хочу знати! Звідки у нашій сім’ї такі гроші? Я вам нічого не даю.
Дарина Андріївна відволіклася від комп’ютера та з цікавістю подивилася на Леоніда.
— Ти щось запитав, Льоня? — спитала Дарія Андріївна. — Вибач, я не почула.
— Я хочу знати, звідки беруться гроші, на які ми живемо, — сказав Леонід.
Дарина Андріївна насупилась.
— Мало що ми всі хочемо знати, — суворо промовила вона. — Я теж багато чого хочу знати і не знаю. І нічого? Живу якось.
— Але ж я чоловік! — вигукнув Леонід. — Отже, я маю право знати, на які гроші живе моя дружина та моя дитина!
— А твоя дружина та твоя дитина живуть на мої гроші, — відповіла Дарина Андріївна. — А останнім часом і ти теж, Льоня, живеш на мої гроші.
— А у Вас звідки такі гроші, щоб нас усіх утримувати? – Запитав Леонід.
— Дивне запитання, Льоня, ти не знаходиш, — спокійно відповіла Дарія Андріївна. — Адже ти не мій чоловік. З якого дива я повинна перед тобою звітувати?
— Не повинні, але… — Леонід не знав, що сказати.
— Більше запитань нема?
Леонід зрозумів, що розмова зайшла в глухий кут.
— Ну, що ти так засмутився, Льоня? — спитала Дарія Андріївна. – На тобі обличчя немає.
— Тож… це… — Леонід не знав, що відповісти. – Я розгублений.
— Це все тому, що ти хочеш знати, звідки я маю такі величезні гроші? Так? — спитала Дарина Андріївна.
— Дуже хочу, — відповів Леонід.
— Розумію, — сказала Дарія Андріївна. — Дуже багато хто хоче це знати. Але, на жаль. Це великий секрет. Тож ти теж нічого не взнаєш.
– Як це? – Не зрозумів Леонід. — Чому не вязнаю?
— Ну от тому, любий мій. Не дізнаєшся і все. Секрет бо. Чого тут. Змирись. Я цей секрет навіть онуці не розкриваю. Зрозумів?
— Але ж має бути цьому якесь пояснення?
— Ні, — відповіла Дарія Андріївна. – Не повинно. Комерційна таємниця. Чув про таку?
— Чув, — тихо відповів Леонід.
— Ну от і не чіпляйся, — сказала Дарина Андріївна і знову уткнулася в комп’ютер, даючи таким чином зрозуміти, що розмова закінчена.
Леонід розгублений прийшов на кухню, де Олена варила борщ і смажила котлети.
– Дізнався, що хотів?
— Дізнався, — сумно відповів Леонід. — Не все звісно, але… Дещо дізнався. Щоправда, мало що зрозумів.
— Бабуся потайлива, — сказала Олена. — Я теж багато про неї не знаю. Але ти, Льоня, головне, не хвилюйся. Не турбуйся через дрібниці. Бабуся сказала, що коли я стану по-справжньому дорослою, вона мене навчить усьому, що вміє сама. А поки що, каже вона, рано ще. Говорить, що я ще маленька. Не хвилюйся, Льоня. Прийде час, дізнаємося.
— Я вже й не хвилююся, — сказав Леонід. — Ага! Забув тобі сказати. Я знову повернувся на роботу.
— Викликали з відпустки? – Зраділа Олена.
— Викликали, — відповів Леонід. — Сказали, що… годі ледарити. Відпочив і буде. Час працювати. Так що… Грошей я вам даватиму, як раніше.
– Ну ось! – радісно закричала Олена. — А ти тривожився. Я ж казала, що все буде чудово.