Ледь не прийняв на роботу “свою дочку”

Я працюю директором архітектурної фірми. Минулого місяця у нас на роботі стався форс-мажор. Наша секретар Настя не прийшла на роботу, а її телефон був недоступним. Ні через день, ні через тиждень вона не з’явилася і на зв’язок не виходила. Як пізніше з’ясували – полетіла на курорт з хлопцем, а попередити забула. Та й робота їй особливо не потрібна тепер – попався забезпечений наречений.

Ми почали шукати нову дівчину на її місце. Доручив я цю справу бухгалтеру Ніні Іванівні. Наступного дня жінка занесла до мене в кабінет резюме, які надіслали кандидатки. І розклала їх на 2 стопки – маленьку і велику. Ту, що поменше, передала мені.

– А що в другій стопці? – запитав я.

– Негарні.

– А в першій красиві? – уточнив я.

– Так. Ви ж самі говорили, що секретар – обличчя фірми – відповіла мені Ніна Іванівна.

– Ну тоді дайте мені другу стопку, а красунь відправте в кошик для сміття. Одна красуня від нас вже втекла й офіс занурився в хаос. Більше ми на ці граблі наступати не будемо – попросив я.

Розглядаючи резюме кандидаток я вловив логіку свого бухгалтера. Багато з них сфабрикували резюме на коліні, не завдали собі клопоту зробити якісне фото, а прикріпили першу-ліпшу фотографію. Досвіду офісної роботи майже ні у кого не було, всі дівчата працювали в торгівлі або зовсім були випускницями училищ.

Я вже думав повернуться до «красунь», але тут мій погляд зачепився за рядок – місце народження на одній з анкет. Це було село, в якому колись жили мої дідусь і бабуся.  Я прекрасно пам’ятав це місце, жив там влітку, у дідуся 20 років тому. В асоціаціях спливла перша любов – Віра. Як же я шкодував все життя, що не забрав дівчину з собою. Та й забирати було нікуди. Сам поневірявся по знімних кутах багато років. А потім життя закрутилося. Я одружився з дівчиною зі свого кола. А Віра залишилася в спогадах.

Я став вдивлятися в фотографію. Як же вони схожі з Вірою! Прізвище не збігається. Але вона могла заміж вийти та поміняти ініціали. Я попросив Ніну Іванівну запросити цю дівчину на співбесіду.

Через годину незнайомка на ім’я Аня увійшла в мій кабінет. Вона сіла навпроти мене і скромно опустила очі. Досвіду роботи немає, але бажання працювати – є.

– Розкажіть мені, будь ласка, звідки ви родом і як звуть Вашу маму – попросив я.

Моє серце стало битися частіше, я був упевнений, що переді мною сидить моя дочка, яку Віра воліла приховати. Звичайно, поїхав. Образив її. В область не покликав. І навіть коли влаштувався тут – не покликав. У любові зізнавався, а сам за 20 років жодного разу не подзвонив. Не поціуавився, як вона там. Чи не потрібно їй чого.

–  Маму звуть Віра, – відповіла Аня.

Мої долоні заклякли. Це моя дочка, сумнівів бути не може.

– Мама там живе?

– Ні, ми сюди переїхали 10 років тому.

– І бабуся з вами?

– Так, з нами. А звідки ви знаєте?  – здивувалася Аня.

– Я беру тебе на роботу, приступай з завтрашнього дня. Мені потрібен номер телефону твоєї мами.

Аня продиктувала мені цифри. І пішла. Я довго не наважувався подзвонити Вірі. Переживав, як хлопчисько. Нарешті подзвонив.

– Алло?

– Віра, це я. Не впізнаєш? Міша. Ми бачилися з тобою 20 років тому. Сьогодні у мене була Аня. Я прийняв її на роботу.

– Спасибі, Міша. Але дівчинці потрібно вчитися, а не працювати.

– Вона моя дочка? – запитав я, вже знаючи відповідь.

– Ні, не твоя. З чого ти це взяв?

– Їй 20 років. І ми з тобою, ну ти пам’ятаєш, були знайомі 20 років тому.

Віра розсміялася в трубку:

– Їй не 20, Міша, їй 17. Вона збрехала, збільшила вік, хоче бути дорослою, заробляти. Її батько живе з нами. І сумнівів в тому, чия вона дочка у мене немає.

Я мовчав.

– Ти мені не віриш? Я можу тобі її паспорт сфотографувати та надіслати. Ні, я не мати героїня й одна її не виховую, як ти міг подумати.- відповіла Віра.

Я попрощався. Попросив Ніну Іванівну передзвонити Ані та сказати, що її обман розкритий. Їй справді треба вчитися, а не в офісі сидіти. І одночасно мені стало легко і сумно. Аня не моя дочка. Але я б був би щасливий, якщо це було так.