Костянтин зрозумів, що його дружина дізналась про те, що він їй зраджує і вирішив розповісти про це коханці

Субота ранок. Провівши чоловіка на роботу, Людмила вийшла на балкон. Побачивши чоловіка, який виходив із під’їзду, посміхнулася і задумалася про те, що робити далі.

«Спочатку займуся прибиранням і пранням, — думала вона, — а потім… Приготую Костянтину на обід щось… Смачне! Адже він це заслужив, — вона знову посміхнулася. — У вихідні працює. Трудяга. Втомлюється, — вона подивилася на хмари, що згустилися над містом. — Добре, що діти вчора поїхали до бабусі. Їм не слід бачити те, що сьогодні станеться».

А Костянтин, вийшовши з під’їзду, одразу зателефонував до Інни.

— За півгодини буду в тебе, — сказав він.

– Чекаю, – відповіла Інна.

Костянтин впевненим кроком пішов у бік метро. Але, пройшовши кілька метрів, відчув тривогу.

«Може, не їхати нікуди? – подумав він. — Зателефонувати до Інни і все скасувати? Сказати, що нездужав?»

Костянтин зупинився. Обернувся. Подивився у бік свого будинку. Підняв погляд і подивився на балкон. Побачив дружину. Вона дивилася на нього.

“Вона все знає, – з жахом подумав Костянтин, – Інакше навіщо їй зараз стояти на балконі і дивитися на мене?”

Костянтин зробив зусилля, посміхнувся і помахав Людмилі рукою. Людмила недбало махнула у відповідь.

Якось дивно вона помахала мені, — подумав Костянтин, — зазвичай так махають, коли прощаються назавжди. Вона точно все знає. І щось задумала. А від неї можна очікувати будь-що. Підсипить щось в суп, а коли засну, загорне в килим і… І на цьому для мене все закінчиться.

А чому ні? З її характером. Тим більше, що вона і до весілля, і після, не раз попереджала, що якщо дізнається про щось, то пощади не буде. А вона точно все знає. І зараз у мене в цьому вже немає жодних сумнівів. Але що робити? Про що я тільки думав, коли наважувався її дурити? На що сподівався? Як я міг забути, де вона працює?

Костянтин пішов додому. Але зробивши кілька кроків, зупинився.

«Куди ж це я йду? – подумав він. — Назустріч своїй смepті? Сам? За власним бажанням? Ні-ні. Так не можна. Я не хочу. Я хочу жити. Адже я ще й не жив до пуття. Нічого толком і не зробив. Але ж у мене ще стільки планів».

Костянтин глянув угору. Дружина все ще була на балконі. Відстань неблизька. Вона дивилася на нього з висоти п’ятого поверху. Але Костянтин був упевнений, що чітко бачить очі Людмили та вираз її обличчя.

«Її очі сповнені ненависті, — подумав він. – А обличчя! Її обличчя просто перекошене від злості. Немає сумніву, що вона зважилася на щось страшне. Тож і дітей відправила до бабусі. Щоб вони не стали випадковими свідками.

Людмила махнула чоловікові рукою, запрошуючи його підвестися.

«Піднімайся! – подумала Людмила. — І тоді свою нагороду ти отримаєш зараз. Не треба буде чекати вечора».

«Ага, — думав Костянтин. – Як же. Чекай. Знайшла простачка. Думаєш, я не розумію, що ти задумала? Не дочекаєшся! Я тепер до тебе ніколи не повернуся».

Бачачи замішання чоловіка, Людмила вирішила йому зателефонувати. Костянтин почув дзвінок телефону.

— Ти щось забув? — спитала вона.

— Ні-ні, — поспішив відповісти Костянтин, продовжуючи дивитись на Людмилу. — Нічого не забув.

— А чого ти стоїш? Чого на роботу не йдеш?

— Вже йду, — посміхаючись, відповів Костянтин. – Це я так. Просто… Мені здалося… Я думав, що забув, а виявилось, що ні.

— Ну-ну, — сказала Людмила.

«А це її «ну-ну», — подумав Костянтин, — лише підтверджують мої найгірші побоювання. Вона точно не в собі. Від неї можна очікувати що завгодно. Як тільки я прожив із нею всі ці сім років? Мені пощастило, що я зміг вийти сьогодні із квартири. Це просто диво якесь. Завтра, швидше за все, було вже пізно».

Сказавши ще кілька лагідних слів на прощання, Костянтин вимкнув телефон, помахав Людмилі і, широко розмахуючи руками, швидким, нервовим кроком пішов у бік метро.

«Отже не зараз, — думала Людмила, дивлячись зверху на чоловіка. – Ну нічого. У будь-якому разі сьогодні ти отримаєш за все. Твої поїздки на роботу у вихідні, Костянтине, будуть винагороджені».

Костянтин їхав у метро та шукав шляхи порятунку.

“Інна! – думав він. — Зараз головне попередити її. Адже вона ні в чому не винна. Чому вона має постраждати? За що? За те, що любить мене, а я люблю її?”

– Що з тобою? — злякано спитала Інна, впускаючи Костянтина у квартиру. – Ти погано виглядаеш.

— Кохана, моя дружина дізналася про нас, — швидко відповів Костянтин і опустився на підлогу. – Що будемо робити?

У Інни все всередині похололо від жаху.

— Як гадаєш, у нас є шанс?

– Шанс? — тихо перепитала вона.

– На порятунок. Людмилі все відомо. Вона задумала страшне.

– Ти впевнений?

— Сумніву немає.

«Людмила все знає? – з жахом подумала Інна. – Господи! Цього мені тільки не вистачало. Але як? Звідки? Адже ми так спритно все приховували. Костянтин каже, що ми маємо шанс на порятунок. О, як він помиляється! І якщо Людмила справді все знає, у нас немає шансів. Ми приречені. Обидвоє. Вона покарає нас. Покарання буде страшним».

– Що ти пропонуєш? – запитала Інга.

— Я прийду до неї, впаду на коліна і зізнаюся.

Скаржний тон Костянтина змусив Інну взяти себе в руки та повернути колишню впевненість.

– І це ти називаєш шансом? — суворо спитала вона.

— Вона побачить моє каяття і вибачить, — хникав у відповідь Костянтин.

– Не пробачить, – впевнено відповіла Інна. – Я знаю Людмилу. Ми разом навчалися у школі, а згодом — в інституті. Ні. На прощення не сподівайся. Тим більше, що ти сам кажеш, вона все знає. Дивно, що вона тебе взагалі випустила з дому.

– Чому ж вона мене випустила? — злякано спитав Костянтин.

– Значить, вона задумала справді щось дуже жахливе, – з крижаним спокоєм відповіла Інга.

– Що? — тихо й злякано поцікавився Костянтин.

— Щось таке, на що нам з тобою навіть фантазії не вистачить.

— І що ми робитимемо, Інна?

– Нам треба виїхати, – відповіла Інна.

– Куди?

– Куди завгодно. В інше місто. А краще до іншої країни. Аби подалі від Людмили.

– Думаєш, ми зуміємо від неї втекти?

– Маленька надія є, – відповіла Інна. — Якщо втечемо далеко-далеко, то, можливо, вона нас не знайде.

– Гадаєшь?

— Але бігти ми маємо в різні боки, Костянтине.

— Як у різні боки? Чому у різні боки?

— Так легко сховатися. Удвох вона нас одразу вирахує. А окремо… Окремо ще є шанс.

– Ти права. Але ж ми зустрінемося ще? Я люблю тебе.

– Я теж люблю тебе. І тому я поїду до Лондона, а ти в Тірану.

– Тірану? — злякано спитав Костянтин. – Це так далеко. І… Некомфортабельно.

— Що далі, то безпечніше, — задумливо відповіла Інна, дивлячись кудись крізь Костянтина, продумуючи своє життя вже без нього. — Та й не так це й далеко. Три години на літаку і ти на місці. А що некомфортабельно, то це добре. Їй і на думку не прийде тебе там шукати. Згоден?

– Згоден.

— Паспорт закордонний із собою? Гроші є?

– З собою. Є. Як відчував. Тому вже три дні всі документи із собою ношу.

– Дуже добре. Влаштуєшся там на роботу за спеціальністю. Не вийде за фахом, таксистом попрацюєш. Постарайся якнайшвидше вивчити албанську мову. Одразу після розлучення з Людмилою, одружуйся з якоюсь місцевою жінкою.

— На якій місцевій жінці?

— Та на будь-якій місцевій жінці. Їх там багато. Є з кого вибрати.

– А навіщо?

— Тоді ти зможеш узяти прізвище дружини. Зрозумів?

– Зрозумів.

– Що ти зрозумів?

— Вивчу албанську, одружуся, зміню прізвище.

– Правильно.

Інна замислилась.

— І ось що, — сказала вона. — Людмилі повідомиш, що винен і згоден на розлучення.

— А якщо спитає про машину, квартиру та дачу?

— Скажеш, що все залишаєш їй та дітям. Можливо, це пом’якшить її серце і вона виявить нам жалість.

— Дай Бог.

— Хоча… Про що це я… Де Людмила і де жалість?

– Навіть так?

– А ти забув, ким вона працює?

— Я боюся, — жалібно стогнав Костянтин.

– Не розкисай, – рішуче і твердо продовжувала Інга. – Зберися. Візьми себе в руки.

– Я постараюся. А якщо…

— Ніяких. Мені не дзвони, що б не сталося. Зрозумів?

— Але ж ми ще колись побачимось?

– Викинь цю ідею з голови. Все! Мене тобі більше немає. І думати про мене забудь.

– Але чому? Мине час, і Людмила заспокоїться.

– Не думаю. Людмила злопам’ятна. Образи не прощає. Образників не забуває. Ось пам’ятаю ще у школі, коли ми навчалися у першому класі, один хлопчик образив її.

– І що вона зробила з цим хлопчиком?

– Що зробила? — Інна криво всміхнулася. — Вона зачекала десять років, а на випускному вечорі…

— Ні, ні, — закричав Костянтин. — Не розказуй. Нічого не хочу чути. Про жодного хлопчика. Мені й так страшно. Вважатимемо, що не було жодного хлопчика.

– Як хочеш.

– Не було хлопчика, – нервово повторив Костянтин. – Не було. Не хочу.

– Тобі пора, – жорстко сказала Інга.

— Пора? — перепитав Костянтин, підводячись із підлоги. – Так-так. Звичайно. Час.

– Зараз – в аеропорт. Візьмеш квиток до  Тірани. І років десять, а краще двадцять, а ще краще взагалі ніколи не з’являєшся тут. Зрозумів?

– Зрозумів?

— Людмилі зателефонуєш, коли сядеш у літак. Але не повідомляй їй, звідки дзвониш.

– Не повідомлю.

— Прощавай, коханий.

– Прощавай.

Інна виштовхнула Костянтина з квартири та швидко почала збирати речі. За півгодини вона вийшла з під’їзду. Про всяк випадок на ній був довгий білий плащ, великі сонцезахисні окуляри та перука.

Людмила в цей час вже перестала мити вікна і почала пилососити килими в кімнатах.

«Може, дарма я випустила його із квартири? – думала Людмила. — Раптом він щось запідозрив? Тоді він все розповість Інні. А вона?”

Людмила задумалася, продовжуючи пилососити килим.

«Інна, швидше за все, запропонує йому тікати, — думала Людмила, — і побіжать вони в різні сторони. Ех! Навіщо я стільки чекала? Треба було одразу з ними розібратися. З обома. Відразу, як тільки дізналася, що вони зустрічаються. Ні ж. Хотілося придумати щось оригінальне. Незвичайне. І в результаті залишуся взагалі ні з чим.

Але як він відчув? Як зрозумів? Даремно я змушувала його останні три дні дивитися фільми про невірних чоловіків і що з ними роблять їхні дружини. Даремно. Цим я себе видала. А може, не видала? Може, я дарма турбуюся? Треба їхати до Інни».

Але коли Людмила приїхала до Інни, вона зрозуміла, що запізнилася. Двері ніхто не відчиняв. І телефоном Людмила не могла до неї додзвонитися. І Костянтин також на дзвінки не відповідав.

«Пізно, — подумала Людмила, — Інна, мабуть, зараз десь на шляху до Лондона чи Парижа. А Костянтину вона, швидше за все, порадила вирушити або на Кубу, або до В’єтнаму. Але нічого-нічого. Я терпелива. Вмію чекати. Рано чи пізно, але я знайду вас. Обох. Це я вам як патологоанатом обіцяю».

У цей час зателефонував Костянтин.

— Вибач, Людмило, — кричав він, — квартиру, машину, дачу залишаю тобі та дітям. Аліменти почну платити вже завтра, не чекаючи на розлучення.

Сказавши головне, Костянтин вимкнув телефон.

«Напевно, вже сидить у кріслі літака, – подумала Людмила, – тому так сміливо розмовляв. Але нічого. Думаю, що років за десять ми зустрінемося. Обов’язково зустрінемось. І на той час я щось придумаю. Оригінальне».