Колишній чоловік зателефонував Зої і сказав, що має проблеми і він потребує допомоги, вона його уважно вислухала

Голос колишньої дружини насторожив Руслана.

«Якийсь він не такий, — швидко подумав Руслан. – Не добрий голос. Не спокійний! Може, я не вчасно? А що, якщо в неї зараз поганий настрій? Коли вона має гарний настрій, вона не так відповідає. Може, мені тоді не зараз із нею розмовляти про проблему мою, а в інший раз зателефонувати? Завтра, наприклад. Або навіть післязавтра. За два дні вона точно заспокоїться і ми поговоримо. Хоча… Завтра може бути вже й пізно. Потрібно зараз розмовляти».

— Ну, навіщо ти так? – ображено сказав Руслан. — Я ж по-доброму.

– Як так?

– Нерадісно.

— А маєш радіти?

– Я не в тому сенсі.

– А в якому?

— У такому, що, незважаючи ні на що, ми ж залишаємося людьми. А отже, повинні дотримуватись певних правил у спілкуванні.

— І я мушу тобі радіти?

— Нехай не радіти, але й не засуджувати.

— А я засуджую?

— Мені здалося, що ти відповіла з осудом. Наче я винен у чомусь перед тобою. А я ні в чому не винний.

— Так і не винен.

— Не винний, — впевнено відповів Руслан. — Що кохання минуло, то я тобі чесно про це сказав. Хіба ж ні?

– Сказав. Але коли? Коли я тебе з Єлизаветою застала. А якби не застала? Так би й жила з тобою далі. У невіданні, який ти є насправді.

– Який?

– Непорядна людина. Негідник.

— Ми не маємо права, Зоя, говорити про людей погано. Тому що в кожній людині, нехай вона навіть у чомусь і неправа, обов’язково є щось хороше.

— Це в тобі добре?

— А хіба я не людина? Отже, і в мені добре є, як і в будь-якому іншому. Адже ти любила мене раніше? Любила! Отже, є в мені щось хороше.

— Ну, це коли було… Мабуть, за той час, що ми були разом, ти це найкраще, за що я тебе кохала, загубив.

— Нічого я не загубив. Все моє залишилося при мені. А просто ти не вмієш прощати. А це гріх, Зоя. І якби ми не розлучилися, може, й краще було б.

— Тобі, може, й краще. А мені?

– І тобі краще, Зоя.

— Чим це мені краще?

— Тим, що сімʼя не зруйнувалася б. І наші діти не залишились би без батька.

– Чогось я не зрозуміла. Ти зараз про якихось дітей?

— Про наших із тобою. Про чиї ж ще.

— А хіба вони залишилися без батька?

– А хіба ні?

— А що сталося з ним?

– З ким?

— З батьком наших дітей, з ким же ще?

– У якому сенсі?

– У прямому. Ти ж сам кажеш, що наші діти без батька залишилися. Значить, із ним щось трапилося. Ось я й питаю, що саме сталося?

– З ким?

— З батьком наших дітей, Руслан. З ким, з ким.

— Зі мною, чи що?

— Дійшло нарешті.

— Нічого зі мною не сталося.

— А чого тоді лякаєш мене? Навіщо кажеш, що діти без тебе лишилися? Я вже злякалася, що аліменти не отримуватиму.

— Та ти отримуватимеш свої аліменти, Зоя. Будеш. Можеш не хвилюватись.

– Ага! Спочатку налякає, а потім каже, що можу не хвилюватись. Ось завжди ти був такий. А ще дивуєшся, чого це я тебе вигнала.

— Я не дивуюсь.

— А що ти робиш?

– Я в іншому сенсі.

— А жодного іншого сенсу, Руслане, немає. І якщо ти живий і здоровий, значить, ти маєш дітей своїх, і їм за своє майбутнє можна не хвилюватися. Правильно?

– Правильно. Але якби ми жили всі разом, було б ще правильніше.

— Ти сумуєш за дітьми?

– Дуже сумую.

— І хочеш із ними жити?

– Дуже хочу.

— І це і є твоя проблема?

Руслан ненадовго замислився.

– Ну, в якомусь сенсі і це теж, – розгублено відповів він.

— То вважай, що твою проблему вирішено, — впевнено заявила Зоя. — Я зараз їх привезу до тебе. Усіх трьох. Можеш не дякувати.

– Навіщо це?

– Що навіщо?

– Дітей привозити навіщо?

— То скучаєш?

— Та я не тільки за ними сумую, Зоя.

– А по кому ще? У мене більше нікого, окрім них, немає. Принаймні поки що.

— За тобою я сумую, Зоя.

– За мною?! То ти що ж, хочеш, щоб не лише діти, а й я до вас із Єлизаветою переїхала? Я можу.

— Ні, Зоя, я не хочу, щоб ти переїжджала. Я хочу, щоб…

– Зрозуміла. Лише діти. Нині привезу.

— Дякую, звичайно, але…

— Я ж сказала, можеш не дякувати.

– І не збирався! – не витримав і закричав Руслан.

— А кажеш «дякую», — розгублено промовила Зоя.

— Ти що мене навмисне дратуєш?

– Чому спеціально?

— А до чого тут діти?

— Ти ж сам сказав, що скучаєш, ось я й відповіла, що привезу їх до тебе.

— Не треба нікого нікуди привозити.

— А, ну якщо не треба, то не треба. Виходить, я тебе не так зрозуміла.

— Саме так, що не так.

– У тебе все? Тоді будь здоровий.

— Зачекай, Зоя! Яке «будь здоровий»? Я ще не сказав головного щодо того, чого дзвоню.

– Як не сказав? Ти сказав, що в тебе проблеми, що ти допомоги потребуєш. А коли я тебе почала розпитувати, ти відповів, що скучив за дітьми і хочеш, щоб вони жили з тобою. Я подумала, що це і є твоя проблема, з якою потрібно допомогти. Чи я знову тебе не так зрозуміла?

— Звісно, ​​не так.

— Так ти не скучив за дітьми.

— Тьху ти. Ну до чого тут діти, Зоя?

— Як до чого? Ти ж сам сказав, що дуже скучив.

— Та проблема не в тому, що я скучив.

– А в чому?

— Проблема в тому, що я більше не люблю Єлизавету.

– Як не любиш? Лише місяць пройшов після вашого весілля, а ти вже не любиш його?

– Не люблю.

— Як же це?

– Як, як? Ось так. Розлюбив і все. І тепер хочу від неї піти.

– Піти? Куди ж ти зібрався піти, якщо своєї квартири в місті не маєш? І, наскільки мені відомо, нікого з близьких у місті, хто тебе прихистив би, теж немає.

— У тому й річ. А я вже й речі зібрав, і таке інше, а йти нема до кого.

— І ти згадав про дітей?

— Зоя, ось зараз ти вже остаточно мене заплутала.

— Заплутала?

— Звичайно. Я зараз уже й сам не розумію, про що я згадав. Зрозуміло, що про дітей я теж згадав. Але було щось інше, про що я подумав.

— Що інше, Руслане?

— Саме так, що зараз уже й не згадаю. Але достеменно знаю, що це було щось дуже важливе.

— Що важливе, Руслане?

— Ну те, з чим я тобі подзвонив. Хотів сказати щось важливе, а зараз уже забув, що саме. І це ти у всьому винна. Заплутала мене з дітьми, тож я й забув.

— Що забув?

— Забув, що хотів сказати.

— Сподіваюся, не дуже важливе?

— У тому й річ, що це було щось дуже важливе.

— Ну, вибач, — сказала Зоя, — що заплутала тебе.

— Ти завжди так. Спочатку все зіпсуєш, а потім вибачаєшся. А що мені тепер твої вибачення?

— Ти не переймайся, Руслан. Я впевнена, що якщо це справді щось дуже важливе, то ти обов’язково згадаєш про це.

– Думаєш?

— Я в цьому певна. І як тільки ти згадаєш, так одразу й дзвони. Але тоді вже одразу повідомляй це головне. Зрозумів? Не ходи навколо та навколо.

— Та я зрозумів, зрозумів.

Руслан вимкнув телефон і почав згадувати, навіщо він дзвонив Зої.

«Так я ж хотів до неї піти від Єлизавети, — згадав Руслан. – Хотів почати з нею все спочатку».

Зрадівши, що згадав, Руслан знову зателефонував Зої.

– Я згадав! – радісно закричав він. — Згадав, що хотів сказати.

– Говори.

— Можна я до тебе переїду жити?

— Ні, — відповіла Зоя і вимкнула телефон.

І цього дня Руслан до неї додзвонитися так і не зміг.

А коли Єлизавета повернулася з роботи, він уже виклав свої речі з валізи назад у шафу та зустрічав дружину у передпокої.

— Що так пізно? – щапитав Руслан. – Десята вечора. Я хвилювався.

— На роботі затрималася, — байдуже відповіла Єлизавета. – А що з твоїм обличчям?

– А що з ним?

— Мені не подобається його вираз. Чоловік ніколи не повинен зустрічати дружину з таким виразом обличчя, особливо коли вона повертається з роботи. Між іншим, втомлена! Ану, посміхнись. Та не так. Хіба це посмішка? Це якийсь жахливий оскал. Ти мені зараз нагадав мого заступника з господарської частини. Встань перед дзеркалом. Тренуватимемося. Ну? І чого ти чекаєш?

— А що ж робити?

– Усміхайся, що робити. Ось так краще. Але все одно над усмішкою треба буде ще попрацювати. Чи не зараз. Зараз я співаємо та спати. А тепер розповідай, чим ти тут без мене займався. Квартиру прибрав? Посуд вимив? Білизну поправ? До магазину сходив? Вечерю приготував?

— Прибрав, вимив, перемив, сходив, приготував. Мій руки і сідай за стіл. Вже все охололо.

— Погано, що охололо.

— Так…

— А сміття не виніс, — зауважила Єлизавета, зайшовши на кухню і побачивши повне відро сміття.

– Забув.

– Погано, що забув. Прийде зараз винести.

– Так пізно вже, Ліза. Можна я завтра вранці винесу?

– Не можна. Зараз виноси.

— На вулиці вітер та сніг мокрий. Слизько!

— І що, що вітер та сніг? І що, що слизько?

— Боюся, послизнусь і впаду.

— А ти акуратніше йди і не послизнешся. Зате наступного разу не забуватимеш про свої обов’язки. А як ти хотів? Якщо чоловік не працює, то він веде домашнє господарство. Адже ми так з тобою домовлялися перед весіллям. До того ж, не забувай, що це я замість тебе плачу твоїй дружині за тебе аліменти. А якщо тебе щось не влаштовує, можеш збирати речі та йти.

— Мене все влаштовує.

– Тоді не скаржся.

— До речі, коханий, у мене тобі радісна новина, — сказала Єлизавета, коли Руслан збирався вийти з квартири, тримаючи в руках пакет зі сміттям. — Ти скоро станеш татом.

– Як скоро?

— За півроку.

— Я не в цьому сенсі спитав, Ліза, не в сенсі терміну, я хотів…

— Ти кого хочеш більше, хлопчика чи дівчинку?

— Я нікого не хочу, просто хочу…

– Неправда. Коли тебе вигнала Зоя, і ти пішов до мене, ми про що домовлялися з тобою?

— Що коли в нас будуть діти, то з ними сидітиму я, а не ти.

– Правильно. Тож я тебе вже записала на курси молодих татусів. Завтра – початок занять. Але зваж, ці заняття не звільняють тебе від твоєї роботи по дому. Зрозумів?

– Зрозумів? А коли проводяться ці заняття?

— З трьох до шести ранку.

– Серйозно?

– Прогресивний метод. Все продумано. Щоб майбутні батьки звикали не спати вночі. Ну? І чого ти завмер? Ошалів від радості, що батьком станеш, і так і стоятимеш весь вечір зі сміттєвим пакетом? І посміхнись. Ні. Не так. Подивися на себе в дзеркало. Погано. Над усмішкою треба буде попрацювати. Не зараз. Зараз йди сміття викинь. І дивись, ніде там не затримуйся.