Колишній чоловік вважає, що саме я налаштувала його маму проти нього та обманом посіла його місце

Колишній чоловік реве і метає, дзвонить чи не кожен день, чого не було за ним помічено жодного разу після розлучення. Звинувачує мене в тому, що я примудрилася налаштувати проти нього рідну маму. Начебто знати вона його тепер не хоче, на поріг не пускає, посилає його йти, звідки прийшов, а йому нікуди. А винна в цьому, на його думку, саме я. Хоча це й не так, просто свекруха виявилася здоровою жінкою. На мій подив.

Я вилетіла заміж мало не через шкільну лаву. Мені на момент одруження виповнилося вісімнадцять років, а чоловік був на десять років старший. Але ж у нас було таке кохання, таке кохання. Можливо, якби були живі мої батьки, вони змогли б управити мені мізки, але мене виховувала бабуся, якій мене переконати не вдалося.

Микита був просто як чарівний принц, який так гарно доглядав. Мене, нерозбещену дівчину, засинав комплементами, дарував квіти, водив за ручку в кіно, купував солодку вату і навіть читав вірші. Я купалася в його увазі, мені здавалося, що воно справжнє щастя. Я кохаю і кохана, мене носять на руках і обсипають квітами.

Мою ейфорію не перебило навіть знайомство зі свекрухою. А пройшло воно дуже напружено. Мама чоловіка – жінка зі сталевим характером. Сама в дев’яності побудувала бізнес, відстояла його, досі підтримує наплаву, виростила одна сина, вивчила його і дала в руки професію.

На сина в неї були великі надії, зважаючи на все, а тут він притягує до неї знайомитися вчорашню школярку, без роду і племені, без освіти і з рожевими метеликами в голові. Звісно, ​​мене прийняли максимально прохолодно. Я після тієї зустрічі навіть плакала, а Микита мене заспокоював.

Весілля ми таки зіграли, свекруха та моя бабуся сиділи там, як води в рот набравши. Таке відчуття, що у нас весілля, а в них поминки. Але мене це не хвилювало, це був найщасливіший день мого юного життя.

Потім був медовий місяць, переїзд до чоловіка, романтичні стосунки ще півроку, новина про те, що ми чекаємо на дитину. Здавалося, що це якесь нескінченне свято. Я почувалася Попелюшкою, яка знайшла свого принца.

У той рік я не встигла поступити, бо були приготування до весілля, а потім подорож, але вирішила, що ось вже наступного точно вчиню. Думала вийти на роботу, але Микита заборонив.

– Ким ти зараз без освіти підеш? Касиром? Посудомийкою? Офіціанткою? Ні, моя дружина таким займатися не буде. Грошей вистачає, тож сиди вдома. Ось вивчишся, потім влаштуєшся на нормальну роботу.

Із вагітністю ідея про вступ перенеслася на невизначений термін. Яке навчання – тут скоро карапуз буде. До того ж проблем із грошима ми насправді не мали. Мама чоловіка віддала під керівництво один свій магазин, який приносив стабільний дохід.

Свекруха та моя бабуся одностайно заявили, що з дитиною ми поквапилися. Але робити вже не було чого, дитина росла у мене під серцем.

Я народила, вся моя увага була прикута до дитини. Я дуже боялася щось зробити неправильно, сильно переживала через кожен плач, здавалося, що я тільки вріжу своїй дитині. Часто плакала, бо психологічно було дуже тяжко.

Чоловіка ж стало все дратувати – я, дитина, наш побут. Щодня він знаходив привід для невдоволення. Після року від народження нашої дочки чоловік почав ночувати десь поза домом. Казав, що справи на роботі, тож затримався, потім казав, що йому треба виспатися та відпочити, а вдома він цього собі дозволити не може. Винна зазвичай у цьому була в нього я.

Але я продовжувала вірити, що все налагодиться, ми переживемо цю кризу, все буде гаразд. Тому заява чоловіка, що ми розлучаємося, стала для мене несподіванкою. Мені сказали, що треба збирати речі та звільняти квартиру. Далі все було, як у тумані.

Прийшла я назад до бабусі разом із дочкою. Взагалі не розуміла, що далі робити, все відбувалося, як уві сні. Мені щось говорили, я робила. Сказали щось підписати – підписала, сказав поїсти, поїла, помитися – помилася. Я навіть розлучення не пам’ятаю, бо підписала якісь папери, а згодом усе сталося без моєї участі.

Бабуся розривалася, дбаючи про правнучку і про мене, я ж не могла себе ніяк зібрати з тих уламків, що від мене залишив Микита. Навіть прихід свекрухи не справив на мене враження. Почуття ніби хтось вимкнув.

– Микита сказав, що розлучився з тобою, бо дізнався, що дитину ти нагуляла. Це правда? – свекруха не стала ходити навкруги.

Я заперечливо похитала головою. Мені так і не було зрозуміло, чому ми розлучилися. Але дитина була точно від Микити. Він у мене був першим та єдиним чоловіком. Про це я і сказала його мамі. Та заявила, що хоче провести аналіз ДНК. Бабуся зчинила крик, але я її зупинила. Нехай проводять, мені приховувати нема чого.

Аналіз підтвердив мої слова. Свекруха сама приїхала і сказала мені про це.

– Це моя вина, що син виріс таким. Його я вже переробити не зможу, пізно. Але я зроблю все, щоб виправити те, що він накоїв.

Свекруха вперше обняла мене, а потім бабуся вивела мене з кухні, де вони зі свекрухою довго про щось говорили. З того дня наше життя змінилося.

Завдяки свекрусі у нашій з бабусею квартирі було зроблено ремонт. Бабуся пішла з роботи, щоб сидіти з правнучкою, а мене відправили вступати. Грошами та продуктами нам допомагала свекруха. Вона ж приклала всі сили, щоб витягти бабусю, коли та злягла. Жаль, що не вдалося. Саме свекруха підтримувала мене після її похорону.

Я у розлученні вже вісім років. Свою свекруху я вже давно називаю мамою, бо вона насправді замінила мені її. За ці роки ми стали дуже близькими. Після смерті бабусі в мене, крім неї та доньки, не залишилося нікого.

Про Микиту ми ніколи не розмовляли. Я знаю, що після того, як розкрилася його брехня, мама з ним жорстко поговорила, і якийсь час вони не спілкувалися. Що там було далі, не в курсі. Тема була для нас табу. Сам Микита в полі мого зору не з’являвся.

А нещодавно він мені зателефонував. Я навіть не одразу зрозуміла, що за Микита мені дзвонить. Але коли полився потік звинувачень, все стало на свої місця. Він кричав, що я будувала підступи, налаштувала його маму проти нього, щоб втертися до неї в довіру та зайняти його місце. Наговорив купу гидот і пообіцяв поквитатися.

Гарний син. Коли мамі робили операцію на серці, навіть у лікарні ніколи не з’явився. Коли вона в аварію потрапила, також ні відповіді, ні привіту. А тепер йому, мабуть, йти нікуди, коли про матір через вісім років згадав, ще й номер мій не полінувався знайти.

Мамі про нашу розмову я нічого казати не хочу. Не треба їй зайвий раз нервувати. Якщо він особисто заявиться качати права, то я примушу його про це пошкодувати. За вісім років я сильно змінилася, і більше немає тієї наївної, юної та беззахисної дівчинки, яку він колись покинув.