Колишній чоловік повернувся до Людмили, але перш ніж його прийняти назад, жінка дала йому список із вимогами

Данило зустрів Людмилу, закохався в неї та зробив їй пропозицію. Людмила погодилася та вийшла за нього заміж.

Спершу вони жили добре. Потім стало трохи гірше. А потім все стало погано. І Данило зібрав свої речі, побажав Людмилі всього поганого та повернувся жити до себе за місцем реєстрації. А невдовзі вони розлучилися.

Данило ні про що не шкодував, не сумнівався у своїй правоті, і спокійно шукав собі іншу дружину, сподіваючись, що вона буде набагато кращою, ніж Людмила. Але час минав, а інша дружина так і не зʼявлялася. І ось, коли пішов четвертий рік самотності, Данило не витримав.

— Ні, — рішуче заявив Данило, коли зрозумів, що вже дуже втомився від такого свого життя. – Все! Так більше не може тривати. Це ж якісь сили треба в собі мати, щоб таке терпіти! Досить! Натерпівся! Повертаюся до Людмили. Я їй все вибачу. І забуду всі образи, які вона мені завдала.

Людмила відчинила двері майже відразу, як Данило зателефонував до квартири.

— Доброго дня, Людо, — радісно сказав Данило. – Твій колишній чоловік повернувся. І я готовий все забути та пробачити.

Людмила якийсь час байдуже й мовчки дивилася на Данила, а потім, ні слова не кажучи, просто взяла та зачинила двері.

«Я не зрозумів, – подумав Данило. – Це що зараз було? Адже я сказав, що повернувся, що пробачив і забув. Вона що, з дуба впала?»

Данило знову зателефонував до квартири Людмили.

— Людмило, я… нам треба поговорити, — сказав Данило.

– Про що? – Запитала Людмила.

— Може, в квартиру впустиш?

— Тут кажи.

– Тут? — Данило розгублено озирнувся на всі боки. – Як тут?

– Ось так. Тут, – сказала Людмила. — Говори, чого хотів, і провалюй.

— Люда, адже я й образитися можу.

Людмила знову зачинила двері. Данило трохи подумав і знову зателефонував.

— Загалом це… — сказав він, коли йому знову відкрили. – Я хочу повернутись. Хочу, щоб ми знову були чоловіком та дружиною.

— А я не хочу, — сказала Людмила і зачинила двері.

«Та що цетаке! Я, можна сказати, із відкритою душею. Готовий все забути, пробачити. А вона? — обурено подумав Данило і знову зателефонував до квартири. — Що вона собі дозволяє? За кого вона мене сприймає? Думає, що зі мною ось так поводитися можна? Плескати перед носом моїми дверима, ні слова не кажучи? Та що вона про себе уявила?

Двері не відчиняли.

Данило подзвонив ще раз. Потім ще раз. Потім ще, ще й ще раз.

– Чого тобі треба? — спитала Людмила, відчинивши двері.

— Людо, я ж хотів якнайкраще, — сказав Данило, — думав, так треба. І тобі, і мені. Ну, чого ми насправді. Я один, ти, знаю, теж одна. Давай будемо разом.

— Навіщо нам бути разом?

— Ну, як… — Данило трохи розгубився від такого питання. — Удвох воно краще.

— Тобі, може, й краще, а мені ні, — сказала Людмила. — Побули разом і вистачить.

— Та я це, Людо… — Данило не знав, з чого почати. — Я вже не такий, як раніше, не думай. Я ж розумію, чого ти побоюєшся. Але все це в минулому, Людо. Перед тобою зовсім інша людина.

– Інша людина?

– Інший! — впевнено відповів Данило. — Невже не бачиш?

– Не бачу.

— Ну, роззуй очі, Людо! — обурено сказав Данило. — Хіба не бачиш?

Людмила мовчки дивилася на Данила.

— Як таке можна не бачити, Людо?

— Люди не змінюються, — сказала Людмила і вже хотіла зачинити двері, але Данило втримав її.

— Змінюються, Людмило, клянусь! – Закричав Данило. — Я ж змінився. Тільки ти двері не зачиняй.

— Змінився, кажеш? — задумливо промовила Людмила.

– Змінився.

— Ніхто не змінюється, а ти, отже, взяв та змінився?

– А я змінився. Ось така я людина.

Людмила ще трохи подумала.

– Гаразд, – сказала вона. – Зараз ми перевіримо, наскільки ти змінився.

– Господи! — вигукнув Данило. – Давно б так. Перевіряй, звісно. Перевіряй скільки завгодно.

– Чекай тут, – сказала Людмила. — Нікуди не йди.

— Та куди мені йти, Людочко! — вигукнув Данило. – Тут буду. Нікуди не піду.

— І не дзвони більше. Сама відкрию, коли треба буде. Зрозумів?

— Та я зрозумів, зрозумів. Чого не збагнути.

— Інший він тепер, — пробурчала Людмила, зачиняючи двері. — Змінився він, чи бачите. Ніхто не змінюється, а він, чи бачите, змінився.

Минуло хвилин десять.

— Тримай, — сказала Людмила і простягла Данилові велику сумку. — Сходиш у магазин. Ось перелік. Якщо чогось не буде, то подзвониш мені.

Данило взяв велику сумку і зазирнув усередину. Усередині було кілька менших сумок.

— Людо…

– Не перебивай, – сказала Людмила. — Список великий, тож даю тобі кілька сумок. . Дорогою зайдеш, заплатиш за квартиру. Ось квитанція.

— За яку квартиру, Людо?

— У якій ти житимеш, ось за цю, — сказала Людмила. — Грошей я не дам тобі. Все купиш на свої. Зрозумів?

— І за свою квартиру платити? — спитав Данило.

— Звісно, ​​— сказала Людмила. — Але перш ніж ти підеш, ось.

Вона виставила на сходову клітку відро для сміття.

– Винесеш, – сказала Людмила. — І ось ще тобі дві каністри.

– Навіщо?

— Води питної купиш в автоматі. А коли повернешся, знімеш штори та пропилососиш килим.

– Які штори? Навіщо?

— Їх давно вже випрати треба. Усі руки не доходять зняти.

— Людо, ти…

— І пральна машина, коли віджимає, скаче. Потрібно, напевно, там щось відрегулювати.

— Може, підтягнути ремінь?

– Гадки не маю. Сам подивишся. Або майстра викличеш. Хоча… Ти ж у нас на всі руки майстер. Чи й у цьому ти змінився?

— Людо, я, звісно, ​​змінився, але…

– Гроші є?

— Які гроші, Люда? Про що ти?

— Такі, що їх порядний чоловік щомісяця дружині віддає. Адже в тебе вчора зарплата була?

— Вчора, — підтвердив Данило.

– Де гроші?

— Люда, ти…

— Ну чого стоїш? Чого чекаєш? Щось незрозуміло?

– Ти за кого мене приймаєш, Людмила? — грізно спитав Данило.

– О-о! Поплив. Змінився. Не такий він, як усі, чи бачите.

— Людмила, ще одне слово, і я за себе не ручаюся.

– Пішов геть.

Данило йшов додому і думав, що краще бути все життя одному, ніж дозволити комусь над собою ось так знущатися.

– Це ж треба! — голосно обурювався Данило. – Та за кого вона мене приймає? За підкаблучника? Думає, що з мене тепер мотузки вити можна? У дугу мене захотіла зігнути? Щоб я, та опустився до того, щоб гроші їй віддавати?! Та ніколи. Та краще я наодинці завершу свій життєвий шлях, ніж дозволю хоч комусь зазіхати на єдине святе, що є в мене чоловічу гордість і незалежність.

Пройшов тиждень. І життя Данила за цей час не стало щасливішим. Навпаки. Йому чомусь стало ще сумніше, ніж до того, як він сходив до Людмили.

– А з іншої сторони? — міркував Данило. — Ну що, власне, такого в тому, щоб купити їжу, пропилососити килим, винести відерце для сміття, заплатити за квартирку, зняти і випрати штори? А? Нічого! А пралку полагодити? Адже сміх, та й годі! Люди й не таке терпіли.

А щодо того, щоб зарплату їй віддавати, то це взагалі… Було б про що переживати! Бери, Людмило, якщо тобі так уже треба. Що мені, шкода, чи що? Я ще зароблю.

Ось такими роздумами Данило поводився до потрібної кондиції і пішов до Людмили.

Людмила відчинила двері.

– Ти це, Людмило, – сказав Данило, – список давай свій і сумки. Ось гроші за місяць. Тягни відро сміттєве і каністри для води. Машинку полагоджу завтра. А килим та штори – у вихідні. Домовились?

– Гаразд, – миролюбно сказала Людмила, забираючи гроші. — Тут почекай. Тепер винесу все.

“Ось так ось! — гордо подумав Данило. — У цьому домі все по-моєму буде. Як скажу так і буде. А чому? Та тому, що вона закохана в мене, як кішка».