Колись я вірила, що мене не покинуть
Мені було тільки 11 років, коли мій тато помер … і мама не справилась з втратою. Якщо чесно, то вона сама ніколи і ні з чим не справлялася. Він був нашою надійною опорою, основою нашої родини, я не уявляла собі життя без тата. Він любив мене і доглядав за мною більше, ніж мама. На наступний день, піся смерті тата вона запила. З того дня тверезою я її більше ніколи не бачила …
Колись ми були хорошою, забезпеченої сім’єю. Дім – повна чаша. У мене було все: багато іграшок, речей і найголовніше любов батьків. До нас часто приїжджали друзі тата і мами, або ми разом виїжджали за місто, ходили в походи і літали на море великими компаніями. Як же добре тоді було. Мама сяяла, вона у мене завжди красунею була.
А тут різко раз, і нічого немає. Іграшки прийшли в непридатність, а речі швидко зносилися. Все цінне, що було вдома, мама пропила. Потім за несплату вимкнули воду і світло. Я їла раз в день в школі. На щастя тітка Іра підгодовувала мене, знаючи мою ситуацію. Купалася я у подружки Наді.
Потім і подруг не стало. Батьки заборонили спілкуватися з дівчинкою у якої мама алкоголічка. У школі ображали мене абсолютно всі, ніхто не залишався байдужим. А мені цієї байдужості хотілось.
Поступово розбіглися друзі сім’ї, коли приїхали на 40 днів і побачили несамовиту маму і не дуже чисто прибрану мною квартиру. А мама почала поводитися неадекватно: била і лаяла мене, в ті дні я тікала з дому світ за очі, бродила по старому парку, плакала, сумуючи за колишнім життям.
Згодом я взагалі перестала ходити в школу, почала битися і курити. Розумом то я усвідомлювала, що без освіти не можна, але більше так не могла, щось надломилося в мені. З будинку я теж пішла, жила в під’їздах і підвалах. Поступово вулиця «познайомила» мене зі своїми такими-ж дітьми обірваними і нещасними.
У 12 років я все ще свято вірила, що мені допоможуть, відведуть в інтернат, або дитячий будинок, але всім було не до мене. Всі відмахувалися, вирішуючи свої проблеми.
В той день я прийшла ночувати в школу, сторож мені дозволив поспати в спортзалі. Вранці повів до класної керівнички, а вона до шкільного психолога. Я вислухала її монолог, мені говорили, що потрібно вчитися, повернутися додому, припинити капризи …
У спортзалі я ночувала ще якийсь час, благо сторож зрозумів, їла все так-же в їдальні, а милася в шкільному туалеті. Я билася як і раніше з однокласниками, просила їх віддати мене в дитячий будинок, але їмне було діла до моїх проблем.
Так тривало доти, доки мене не знайшов директор школи. В той же день я була в дитячому будинку, за що дуже йому вдячна. Ще тиждень він приїжджав до мене, цікавився як справи. Уже в дитбудинку мене перевели в кадетський клас: двадцять хлопчиків і одна дівчинка.
З ними я подружилася, навіть зараз, через дев’ять років після закінчення школи ми підтримуємо теплі відносини, зустрічаємося періодично.
Це був непростий період мого життя, але я вижила, зараз я щаслива, отримую вищу освіту, працюю.
А написала все це для того, щоб люди не засуджували таких дітей, якою була я. Це не діти вибрали собі таке життя і батьків.
Якими вони стануть залежить від дорослих, а можливо від однієї небайдужої людини …