Коли займаєшся улюбленою справою, все з часом налагодиться

Вася ріс хорошим хлопчиком, добре вчився, мав зразкову поведінку. Про таких кажуть :ні риба, ні м’ясо”. Спокійний, поступливий, добрий, працьовитий, але безініціативний. Він і одружився тільки тоді, коли родичі самі йому наречену знайшли. Васі тоді було 26.

Олі теж 26, от тільки характер у неї вольовий. Оля швиденько чоловіка під себе «підім’яла», керувала ним, крутила, як хотіла.

– Одна дитина є і вистачить, – вирішила вона.

– Але чому? – не міг зрозуміти Вася.

– Квартиру треба, машину треба, меблі треба, відпустку треба, – затискала пальці Оля, пояснюючи причини свого рішення.

Але робота у Васі була не надто прибуткова: в майстерні картинки по дереву вирізав.

– Спробуй, знайди на ці штуки покупця, – бурчала Оля, – та ще господар весь прибуток собі забирає, а вам що залишиться.

Вася, щоб якось компенсувати свій невисокий заробіток, запропонував Олі для кухні стіл, стільці – з дерева зробити, своїми руками.

– У мене, – каже, – вийде, я в одній майстерні підгледів, як це робиться, та й книжки спеціальні є.

Оля фиркнула:

–  Ти ще запропонуй пеньки у квартиру поставити. Ні, Вася, меблі нам потрібні сучасні, стильні, фабричні, щоб стояли, нас радували та гостей наших. А твої саморобні штуки мені даром не потрібні. Ти краще грошей на гарні меблі зароби.

Василь зітхнув: руки свербіли зробити щось для дому добротне, натуральне. Сувеніри з дерева всім родичам і друзям роздарував. Приймуть подарунок, посміхнуться,  а про себе подумають: «ну і куди я цю штуку подіти?»

І тут Вася пропонує Олі квартиру на будинок поміняти, щоб в передмісті жити:

– Я, – каже, – свою майстерню там відкрию, речі дерев’яні буду робити.

– Ще цього не вистачало, – нахмурила брови Оля, та долонею по столу – хлоп! – Теж мені, знайшовся папа Карло з деревом возитися! Краще б торговим представником пішов працювати, – грошей більше було б.

Вася знову зітхнув. Весь день мовчав, а на інший день пішов від Олі до батьків. Тимчасово, поки з житлом не вирішиться питання. А жили батьки в селищі, в приватному будинку, там Вася і відкрив цех. Ну, цех – це голосно сказано, все виробництво його в гаражі розміщувалося.

Цілодобово картини з дерева вирізав, тільки тепер не в подарунок друзям і родичам, а на продаж. Покупців довго шукав. Але зглянулася над ним удача: натрапив він через знайомих на одного бізнесмена, який картинами його захопився і відразу три купив, а потім ще замовника до нього відправив.

Після цього улюблена робота у Васі стала ще й грошовою. Але не так, щоб гроші мішками в гаражі складати, але на життя вистачало. А щоб ще й на хліб з маслом, а іноді з ікрою, то зайнявся Вася виготовленням дерев’яних меблів, вивчивши технологію. Починав з простого: столи, стільці, табуретки. А потім і двері дерев’яні та рами стали у нього замовляти. І пішли чутки по селищу, а потім і до міста дійшли, що у Василя руки золоті, – сарафанне радіо спрацювало.

Тепер друзі та родичі, які від його подарунків ніс крутили, в черзі до нього стоять на дерев’яні меблі. А Оля, закусивши від обурення губи, і готова б зійтися, та гордість заважає. А тут ще її двоюрідна сестра не втрималася, підсікла:

– Ну ось, все думали, ні риба, ні м’ясо, а виявляється, виграшний мужик-то виявився, так що прорахувалася ти.

Але не могла Оля зрозуміти, де ж прорахунок вийшов, як могла не розгледіти свого Василя. І образливе слово «прорахувалася» так і душило її. Батьки раді, що син улюблену справу собі знайшов, яка ще й прибутковою стала. Тільки ось за сім’ю його переживають, – кому охота, щоб сім’я розпалася?

Оля вигляду не подає і тільки ночами переживає. В подушку переживає, – чисто по-жіночому. А всього-то треба зателефонувати Василеві та сказати йому що-небудь хороше. Адже він все це заради сім’ї затіяв.