Коли речі – це більше, ніж просто майно: як втрата улюблених іграшок і старих сувенірів руйнує зв’язок людини з її домом, минулим і самою собою

Іграшки однієї дівчинки роздавали. А частину викинули. Не з якихось недобрих спонукань, навпаки! Дівчинка вже велика, іграшками не грається. Та й багато їх, уся невелика квартира захаращена. А м’які іграшки збирають пилюку. От і викинули. І зрозуміти не могли, чому дівчинка зблідла і заплакала.

Їй усе пояснили! Це зайве. Негідне вже. Це тобі не потрібне! Хіба тобі шкода для інших дітей? Можливо, вони бідні. Вони не мають іграшок. І ти зробила добру справу, чого ти плачеш? Іди вчи вірш, який поставили. І покажи щоденник!

То були не просто речі. Не просто іграшки з пластмаси та ганчірок. Це був пупсик Ігорчик, відважний захисник Кіт у чоботях, ведмежа Топ, свинка Пеппі… Дівчинка ними не грала вже. Але вони були її, розумієте? Вона їх любила. То були не просто речі!

Дівчинка захворіла. Простудилась, напевно. Одужала потім. Але змінилася. Вона зрозуміла, що нічого їй не належить у цьому будинку. Підросла та поїхала. І не дуже сумувала за домом. Як за казенним закладом не дуже сумують…

Або одна бабуся лежала у лікарні. До неї приходила невістка, гарна жінка, щоправда, гарна! Відвідувала. Приносила бульйон та ліки. А коли стареньку виписали, невістка сказала, що вдома зробили ремонт. Ви тепер одужуватимете в новій, свіжій, гарній кімнаті!

Але старенька не стала одужувати. У кімнаті не було старого крісла з витертою оббивкою та бахромою. І торшера, що біля крісла стояв. Старий торшер був із затишним матер’яним абажуром. М’яке світло таке було. І скатертини плюшевої немає на круглому столику. І столика немає. І немає вазочки, в якій стояв сухий очерет і штучні конвалії. Старі негідні вази з сухою травою.

І інших вазочок немає. І фарфорового китайського болванчика, що тріснув, якому років сто… І герані на вікні немає. Є нове ліжко. Стілець. Новий телевізор. Вбудована шафа для одягу, старого одягу, якого немає. І валізки немає з клаптями, старенька ці клаптики збирала багато років, на ковдру… Звичайно, все це пил, тлін, скарб, мотлох. І все це віднесли на смітник.

І стареньку невдовзі віднесли до тихого місця. Вона чомусь почала хиріти і чахнути, хоча всі умови їй створили.

Не треба чіпати речі людини. Це нам здаються старими, непотрібними, зайвими. Людина з речами пов’язана незримими нитками, кожна річ йому – непросто річ. Про це й знамениті філософи…

Речі – вони поєднують нас із життям. Створюють зв’язок. Наш простір, декорації та костюми нашої п’єси. Заберіть у людини всі його речі, і гірко йому стане. Навіть якщо дасте новий підручник або вбудовану шафу.

А дитина заплаче. Побіжить шукати свого ведмежа або сухий очерет, – або не посміє побігти. А просто стиснеться серце. І порожньо стане на душі. Як у відремонтованій казенній кімнаті. Де немає нічого твого, особистого. І тебе теж майже немає.