Коли доля дарує другий шанс

Ви коли-небудь думали про те, що в довгих шлюбах таїться щось підступне? Що? – запитаєте ви. А ось що: вони створюють ілюзію непорушності. Нам починає здаватися, що це – назавжди, і нічого вже не може змінитися. Насправді це не так.

Іноді найгірше для відносин, нехай і довгих – не зрада, а звичайна нудьга. Вона, немов іржа, роз’їдає навіть найміцніші сім’ї. І тоді все руйнується. Тоді вже нічого не допомагає: ні звичка, ні комфорт, ні довгі роки, що проведені разом. Так було і у нас.

В один далеко не прекрасний день ми з дружиною зрозуміли, що нам просто нема про що більше говорити, діти виросли, живуть своїм життям і ми стали один для одного зовсім чужими. Ми вирішили пожити окремо. Через місяць мені випало відрядження в інше місто. Стою я в аеропорту, чекаю посадки і тут чую диспечер багато разів повторює моє прізвище  – шукали пасажира, який запізнюється на рейс.

Забігаю  в літак і в самий останній момент на порожнє крісло поруч зі мною сіла жінка. Я подивився на неї. Це була моя дружина. Як з’ясувалося пізніше, їй теж треба було до цього міста з якихось своїх справах. «Треба ж, який збіг», – подумав я. Сухо привіталися – адже було б дивно ігнорувати людину, з якою стільки років прожив під одним дахом.

Літак злетів, загасили світло в салоні .. А далі… Далі сталося щось незрозуміле … Опинившись поруч в напівтемряві, то раптом згадали про ті щасливі часи, коли наша любов цвіла пишним цвітом,  чи музика нашої молодості, що звучала по радіо, торкнулася й наших душ, але поступово ми розговорилися і обоє відчули, що ми – дві найдорожчих один для одного в світі людини, рідніше не буває, а окремо нам погано, важко і гірко. Рейс тривав три години.

Ми зрозуміли, що доля дала нам другий шанс, що життя занадто коротке і треба цінувати тих, з ким йшли по життю разом, і вчитися бути поруч і в горі, і в радості. З літака ми вийшли, міцно тримаючись за руки, і, обнявшись, повільно пішли до виходу з аеропорту.

Так, доля іноді дає другий шанс. Головне – не запізнитися на літак …