Коли бабуся надивилась турецьких серіалів

Власне житло Андрій купив у 37 років, а згодом – одружився. Обраницею чоловіка стала 24-річна піаністка Марина. Через рік після весілля, у свіжовідремонтованій, за смаком молодої дружини, квартирі пролунав дитячий плач. У тамбурі прописалися коляски та санки, в автомобілі чоловіка з’явилося автокрісло.

Плач змінився сміхом, тим самим, що викликає мимовільну посмішку і тупотом маленьких ніжок. Ще через рік до тупоту додалося повзання: маленька сестра первістка пізнавала світ, сунула свій цікавий ніс у всі кути квартири.

З трикімнатної квартири щасливої ​​родини ніколи не лунали крики скандалів і дзенькіт розбитого в пориві гніву посуду. Вечорами сімейство в повному складі гуляло в парку або зручно розташовувалося на одній з численних лавочок, годуючи голубів, чим викликало заздрісні перешіптування місцевих кумоньок. А якщо підводила погода, то Марина грала на синтезаторі в компанії танцюючих і підспівуючих дітей.

Зрозуміло, все було не так вже й гладко. Одна напасти все ж була: Вероніка Антонівна, мама Андрія. Любителька турецьких серіалів, так і не змирилася з одруженням сина на молоденькій Одалісці. Всіма правдами й неправдами Вероніка Антонівна намагалася відкрити Андрію очі, старанно і винахідливо виводячи Марину на конфлікти й напади, на які спокійна, як удав, невістка не реагувала.

Марина дотримувалася політики мовчання і всепрощення. На відра помиїв вона лише посміхалася і бажала Вероніці Антонівна щастя, здоров’я та удачі, чим доводила вважаючу себе «матір’ю султана» свекруху до сказу. Андрій не був «Андрюшенька», його матінка була куди більш винахідлива: «світло мого серця», «радість моїх очей» і «пан моїх помислів». На прізвиська Андрій кривився, але боротьбу з ними давно закинув, не зумівши переспорити маму.

Рідкісні візити Вероніки Антонівни сколихували розмірене життя сім’ї Андрія. Але відразу після від’їзду пенсіонерки, все поверталося в норму.

Вийшовши з другого декрету, Марина повернулася на улюблену роботу: музичним педагогом в дитячий садок, той самий, який відвідували її діти.

Коли молодшій внучці Вероніки Антонівни виповнилося чотири роки, Андрій заборонив їй бачити онуків, залишивши спілкування тільки в формі телефонних дзвінків через гучномовець в його присутності. Причиною послужило наступне: приїхавши від бабусі після проведених у ній вихідних, син і дочка в один голос стали називати Вероніку Антонівну «валіде-султан». Давня мрія пенсіонерки збулася: вона на трохи відчула себе героїнею улюблених серіалів. Але це для неї обернулося проблемою: те, що Андрій змирився з прізвиськами, не означало, що він дозволить матері нав’язувати його дітям свої дурниці.

 

 

«Який ремонт? З чого вона взяла? » – гріючи дітям суп на обід, Андрій не переставав думати про дзвінок матері. І тільки з поверненням Марини додому все встало на свої місця:

–  Коханий, я в магазин зайшла, шпалер взяла. Залишки, по 1-2 рулони, всього по 20-30 грн за рулон. – задоволена Марина вручила чоловікові перемотаний скотчем оберемок рулонів.

– Навіщо?

– Дітям, щоб малювати. Знаєш, як зручно? Розкотила, краєчки притиснула, малюй – не хочу! Уявляєш: маму твою зустріла, коли додому їхала. Андрюша, вона сумує за внукам. Може, в гості її покличемо? Нехай приїде, я пиріг зроблю?

– Марина, я боюся, що наші нетрі занадто негідне місце для візиту настільки високопоставленої особи: цілої султанші.

– Забудь вже, вона так більше не буде.

– Думаєш?

– Думаю.

– Добре, подзвоню. Став тісто. Думаю, мама не відмовиться від запрошення.

 

 

– Ура! Бабуся приїхала! Бабуся, а ми малюємо! Підемо, покажу!

Марина з посмішкою дивилася на задоволеного сина, коли діти  відразу потягли бабусю в дитячу, щоб показати свої шедеври. І навіть кинуте Веронікою Антонівною вітання: «Що, не вийшло у нічний зозулі денну перекувати? Ось вона я – знову з моїми внуками! », Не змогло зіпсувати молодій жінці настрій.

– Головне, діти бабусі раді. – прошепотіла собі під ніс Марина і пішла ставити чайник.