Коханка втомилася чекати, коли Іван поговорить зі своєю дружиною, і сама до неї прийшла
Квартира Діани. Рано-вранці. Іван та Діана щойно прокинулися.
– Котра година? – Запитав Іван.
– Початок шостої, – відповіла Діана.
— Як добре, — сказав Іван, — не хочеться вставати, не хочеться йти. Отак би лежав і лежав усе життя. До речі, Діано, ми ще не вирішили, коли знову побачимось. Пропоную за тиждень.
– Це наша з тобою остання зустріч, Ваня, – сказала Діана.
– Але чому? — обурено вигукнув Іван. — Адже ми кохаємо одне одного.
– Кохаємо? – здивувалася Діана. – Не сміши мене. З нас двох люблю лише я. А ти… Ти любиш лише себе.
— Та що ж ти таке кажеш, Діано? – обурився Іван. – Як я можу любити себе? Я ненавиджу себе. Я жалюгідна, нікчемна людина, яка… Ось скільки ми вже з тобою зустрічаємось, Діано?
– Довго, – сердито відповіла Діана
— Саме так, що довго, — багатозначно погодився Іван. — І за весь цей час я не знайшов у собі сили, щоб зізнатися своїй дружині; сказати їй, що люблю іншу. І хто після цього?
– Хто?
— Жалюгідна, нікчемна особистість, — зітхнувши, відповів Іван. — А ти кажеш, що я люблю себе. Я навіть не поважаю, Діано. Я просто не цікавий сам собі.
— А ти хоч іноді думаєш про наше майбутнє? – Запитала Діана.
– Іноді? – здивувався Іван. — Та я постійно думаю про це, Діаночко.
— Ти думав, що я хочу дітей, сім’ю?
— Звісно, — впевнено відповів Іван. — І скажу тобі щиро, що й сам дуже, дуже цього хочу. Але ж ти розумієш, у якому я зараз становищі.
– Загалом так, Іване, – сказала Діана, – я втомилася. Втомилася від твоїх обіцянок, від твоєї брехні, втомилася від твого самобичування. Я зрозуміла, що від дружини своєї та свого сина ти ніколи не втечеш. Я тебе розумію. Твоє життя тебе повністю влаштовує. Але дозволь і мені влаштувати своє життя. Я вирішила, що ми розлучаємось назавжди.
— Відразу й назавжди, — розгнівався Іван. — Навіщо ці крайнощі? Я ж сказав, що поговорю, отже, поговорю.
– Та я вже не вірю жодному твоєму слову, – сказала Діана.
– Чому? — жалібно спитав Іван.
– Тому, – сердито відповіла Діана.
— А це даремно, Діано, — сказав Іван. — Ось зараз ти мене ображаєш по-справжньому.
– Такого, як ти, Іван, образити неможливо.
— А насправді я дуже уразлива людина. Тендітна душа.
– Господи, як я втомилася від тебе, – сказала Діана.
– Я сам від себе втомився, Діано, – важко зітхнувши, сказав Іван.
— Не розумію, як тебе терпить твоя дружина, — сказала Діана. — Невже вона не бачить, що ти обманюєш її? Як її звати?
– Анастасія.
— А по-батькові?
– Анастасія Ігнатівна. А що?
– Та так. Нічого. А сина як звати?
– Валерій. Йому незабаром чотирнадцять. Дуже тямущий хлопчик.
– Є в кого. Ти, мабуть, багато витрачаєш на виховання сина?
– Ну, навіщо ти так, Діано. Я і сам все про себе розумію; що поганий чоловік, поганий батько. Зовсім не приділяю синові жодної уваги. І я впевнений, що Анастасія все бачить і знає. Але прощає мені все лише заради дитини.
Я впевнений, що як тільки він стане повнолітнім, вона мене викине зі свого життя, як шелудивого пса. Потерпи, кохана. Залишилось недовго чекати. Якихось чотири роки і все. Я вільна людина.
— Чотири роки, кажеш? — Діана замислилась.
— Пролетять як одна мить, — радісно сказав Іван. — Оком моргнути не встигнеш.
– Мені тоді буде вже 40, – розмірковувала Діана.
– Чудовий вік, – сказав Іван. — У цьому віці в жінці розкривається все найкраще, що вона має. Ти ж знаєш, я тобі казав, що одружився з жінкою, яка набагато старша за мене. Вона була дуже гарною у цьому віці.
– А зараз?
– Зараз? — Іван знизав плечима. – Зараз їй 55. Але! Вона, як і раніше, красива жінка. І розумна. Як шкода, що Ви не можете познайомитись. Слово честі, я впевнений, що ви обидві сподобалися б один одному. І якби не та обставина, що вона — моя дружина, хто знає, як склалися б ваші долі. Можливо, ви стали б навіть найкращими подругами. Вона чудова жінка. Дуже смачно готує.
– І при цьому ти все одно бігаєш від неї до мене?
— Це інше, Діаночко, — сказав Івін. — Ці речі взагалі не можна порівнювати. Тому що там я тільки їм, а… я тебе люблю.
– Ні, Іван, не любиш.
– Ні, люблю.
– Не любиш.
— Ось уперта яка! — обурено вигукнув Іван. — Я їй рідною мовою говорю, що люблю, а вона… Ну, як, скажи, як мені довести, що я люблю тебе?
– Скажи сьогодні своїй дружині про нас.
– Ні, – сказав Іван, – ні. Тільки не сьогодні. Будь-якого іншого дня — будь ласка. Але не сьогодні. Сьогодні я цього не можу зробити.
– Чому?
— Бачиш… У неї незабаром день народження, а я не хочу псувати їй свято. Ми запросили гостей. Прийдуть усі наші друзі. Зрештою, вона ж хороша людина, і навіщо я завдаватиму їй такого болю. Але одразу після дня народження, Діано, я обіцяю, обов’язково з нею поговорю. Віриш?
– Ні.
– А я все одно поговорю.
— Пішли снідати, говорун, — сказала Діана.
«Сьогодні зустрінуся з його дружиною і все їй розповім, — подумала вона. — Годі чекати. Пора діяти”.
Іван поїхав на роботу, а Діана – до нього додому.
— Вас звуть Анастасія Ігнатівна? – Запитала Діана у жінки, що відкрила їй двері.
– Так.
— Мене звуть Діана. Мені необхідно поговорити з Вами про Іван.
– З ним щось трапилось?
– Ні-ні, – сказала Діана, – з ним все гаразд. Сталося зі мною.
– Проходьте.
Діана увійшла до квартири. З кімнати до передпокою вийшов Валера.
— Добрий день, — привітався він з Діаною.
— Добрий день, — відповіла Діана.
«Як на Івана схожий, — одразу подумала Діана. – Даремно я сюди прийшла. І нічого я нікому говорити не буду. Зараз вибачусь і піду».
— Мамо, я в школу пішов, — сказав Валера.
– Це Валерій? — спитала Діана, коли Анастасія Ігнатівна зачинила за сином двері.
– Так.
– Дуже схожий на Івана, – сказала Діана.
Діана вже вирішила, що зараз піде, але Анастасія Ігнатівна сказала те, що все одразу докорінно змінило та розставило по місцях.
— Звичайно схожий на Івана, — сказала Анастасія Ігнатівна, — адже вони брати. Проходьте, Діано, на кухню. Там і поговоримо.
Діана відразу зрозуміла, що до чого. Вона зрозуміла, що Анастасія Ігнатівна – це мама Івана. І що дружини в нього немає. Іван просто прикривався матір’ю та братом, щоб не одружуватися.
— Про що Ви хотіли поговорити, Діано? — спитала Анастасія Ігнатівна.
— Ми з Івано хочемо одружитися, — відповіла Діана, — Тим більше, що ми матимемо дитину. Але йому про дитину ще нічого не сказала. Хотіла спершу з Вами поговорити.
— Так це чудово, і що буде дитина, і що Іван нарешті одружується, — зраділа Анастасія Ігнатівна. – Давно пора. Господи, невже це сталося? Навіть не віриться, що дожила.
– Але є одне “але”, – сказала Діана. — Іван думає, що Ви засмутитеся, якщо він одружиться і не піде від Вас до повноліття Валери.
— Що за нісенітниця! — вигукнула Анастасія Ігнатівна.
– Ось про це дурниці, – сказала Діана, – я і прийшла з Вами поговорити. Як би нам зробити так, щоб Іван перестав боятися цієї нісенітниці.
— Це легко, — відповіла Анастасія Ігнатівна. — За це можна не хвилюватись.
Діана та Анастасія говорили ще дуже довго. Їм було що обговорити. За розмовою не помітили, як пролетів час. Із роботи додому повернувся Іван.
— Мамо, я вдома, — радісно кричав із передпокою Іван.
— Мий руки та йди на кухню, — крикнула у відповідь Анастасія Ігнатівна, — ми на тебе тут чекаємо.
– Ми? – здивувався Іван.
Увійшовши на кухню і побачивши Діану, Іван відразу зрозумів, що на нього чекає в найближчому майбутньому.
— Нарешті познайомилася з твоєю нареченою, Івасику, — сказала Анастасія Ігнатівна. — За нас із Валерою не хвилюйся. Ми тебе відпускаємо.
Іван слабо посміхнувся мамі.
— Ти мав рацію, Іван, — сказала Діана. – У тебе чудова мама.
І на це Іван нічого не сказав, а лише тихо кивнув головою кілька разів.
— Як шкода, що ми тільки зараз із Діаночкою познайомилися, — сказала Анастасія Ігнатівна.
Іван співчутливо розвів руками і покрутив головою.
— Я така рада, що ми сподобалися один одному, — сказала Діана.
Іван посміхнувся.
— Сину, я впевнена, що в мене з Діаною все буде добре. Не сумніваюся, що ми станемо найкращими подругами.
Іван радісно зітхнув.
– Твоя мама – чудова жінка, – сказала Діана. — І ти мав рацію, вона дуже смачно готує.
— А ще, синку, ти скоро станеш татом, — радісно сказала Анастасія Ігнатівна і подивилася на Діану.
Діана мовчки посміхнулася.
Іван розумів, що ось тепер точно… все.