Коханка втомилася чекати, коли Іван поговорить зі своєю дружиною, і сама до неї прийшла

Квартира Діани. Рано-вранці. Іван та Діана щойно прокинулися.

– Котра година? – Запитав Іван.

– Початок шостої, – відповіла Діана.

— Як добре, — сказав Іван, — не хочеться вставати, не хочеться йти. Отак би лежав і лежав усе життя. До речі, Діано, ми ще не вирішили, коли знову побачимось. Пропоную за тиждень.

– Це наша з тобою остання зустріч, Ваня, – сказала Діана.

– Але чому? — обурено вигукнув Іван. — Адже ми кохаємо одне одного.

– Кохаємо? – здивувалася Діана. – Не сміши мене. З нас двох люблю лише я. А ти… Ти любиш лише себе.

— Та що ж ти таке кажеш, Діано? – обурився Іван. – Як я можу любити себе? Я ненавиджу себе. Я жалюгідна, нікчемна людина, яка… Ось скільки ми вже з тобою зустрічаємось, Діано?

– Довго, – сердито відповіла Діана

— Саме так, що довго, — багатозначно погодився Іван. — І за весь цей час я не знайшов у собі сили, щоб зізнатися своїй дружині; сказати їй, що люблю іншу. І хто після цього?

– Хто?

— Жалюгідна, нікчемна особистість, — зітхнувши, відповів Іван. — А ти кажеш, що я люблю себе. Я навіть не поважаю, Діано. Я просто не цікавий сам собі.

— А ти хоч іноді думаєш про наше майбутнє? – Запитала Діана.

– Іноді? – здивувався Іван. — Та я постійно думаю про це, Діаночко.

— Ти думав, що я хочу дітей, сім’ю?

— Звісно, ​​— впевнено відповів Іван. — І скажу тобі щиро, що й сам дуже, дуже цього хочу. Але ж ти розумієш, у якому я зараз становищі.

– Загалом так, Іване, – сказала Діана, – я втомилася. Втомилася від твоїх обіцянок, від твоєї брехні, втомилася від твого самобичування. Я зрозуміла, що від дружини своєї та свого сина ти ніколи не втечеш. Я тебе розумію. Твоє життя тебе повністю влаштовує. Але дозволь і мені влаштувати своє життя. Я вирішила, що ми розлучаємось назавжди.

— Відразу й назавжди, — розгнівався Іван. — Навіщо ці крайнощі? Я ж сказав, що поговорю, отже, поговорю.

– Та я вже не вірю жодному твоєму слову, – сказала Діана.

– Чому? — жалібно спитав Іван.

– Тому, – сердито відповіла Діана.

— А це даремно, Діано, — сказав Іван. — Ось зараз ти мене ображаєш по-справжньому.

– Такого, як ти, Іван, образити неможливо.

— А насправді я дуже уразлива людина. Тендітна душа.

– Господи, як я втомилася від тебе, – сказала Діана.

– Я сам від себе втомився, Діано, – важко зітхнувши, сказав Іван.

— Не розумію, як тебе терпить твоя дружина, — сказала Діана. — Невже вона не бачить, що ти обманюєш її? Як її звати?

– Анастасія.

— А по-батькові?

– Анастасія Ігнатівна. А що?

– Та так. Нічого. А сина як звати?

– Валерій. Йому незабаром чотирнадцять. Дуже тямущий хлопчик.

– Є в кого. Ти, мабуть, багато витрачаєш на виховання сина?

– Ну, навіщо ти так, Діано. Я і сам все про себе розумію; що поганий чоловік, поганий батько. Зовсім не приділяю синові жодної уваги. І я впевнений, що Анастасія все бачить і знає. Але прощає мені все лише заради дитини.

Я впевнений, що як тільки він стане повнолітнім, вона мене викине зі свого життя, як шелудивого пса. Потерпи, кохана. Залишилось недовго чекати. Якихось чотири роки і все. Я вільна людина.

— Чотири роки, кажеш? — Діана замислилась.

— Пролетять як одна мить, — радісно сказав Іван. — Оком моргнути не встигнеш.

– Мені тоді буде вже 40, – розмірковувала Діана.

– Чудовий вік, – сказав Іван. — У цьому віці в жінці розкривається все найкраще, що вона має. Ти ж знаєш, я тобі казав, що одружився з жінкою, яка набагато старша за мене. Вона була дуже гарною у цьому віці.

– А зараз?

– Зараз? — Іван знизав плечима. – Зараз їй 55. Але! Вона, як і раніше, красива жінка. І розумна. Як шкода, що Ви не можете познайомитись. Слово честі, я впевнений, що ви обидві сподобалися б один одному. І якби не та обставина, що вона — моя дружина, хто знає, як склалися б ваші долі. Можливо, ви стали б навіть найкращими подругами. Вона чудова жінка. Дуже смачно готує.

– І при цьому ти все одно бігаєш від неї до мене?

— Це інше, Діаночко, — сказав Івін. — Ці речі взагалі не можна порівнювати. Тому що там я тільки їм, а… я тебе люблю.

– Ні, Іван, не любиш.

– Ні, люблю.

– Не любиш.

— Ось уперта яка! — обурено вигукнув Іван. — Я їй рідною мовою говорю, що люблю, а вона… Ну, як, скажи, як мені довести, що я люблю тебе?

– Скажи сьогодні своїй дружині про нас.

– Ні, – сказав Іван, – ні. Тільки не сьогодні. Будь-якого іншого дня — будь ласка. Але не сьогодні. Сьогодні я цього не можу зробити.

– Чому?

— Бачиш… У неї незабаром день народження, а я не хочу псувати їй свято. Ми запросили гостей. Прийдуть усі наші друзі. Зрештою, вона ж хороша людина, і навіщо я завдаватиму їй такого болю. Але одразу після дня народження, Діано, я обіцяю, обов’язково з нею поговорю. Віриш?

– Ні.

– А я все одно поговорю.

— Пішли снідати, говорун, — сказала Діана.

«Сьогодні зустрінуся з його дружиною і все їй розповім, — подумала вона. — Годі чекати. Пора діяти”.

Іван поїхав на роботу, а Діана – до нього додому.

— Вас звуть Анастасія Ігнатівна? – Запитала Діана у жінки, що відкрила їй двері.

– Так.

— Мене звуть Діана. Мені необхідно поговорити з Вами про Іван.

– З ним щось трапилось?

– Ні-ні, – сказала Діана, – з ним все гаразд. Сталося зі мною.

– Проходьте.

Діана увійшла до квартири. З кімнати до передпокою вийшов Валера.

— Добрий день, — привітався він з Діаною.

— Добрий день, — відповіла Діана.

«Як на Івана схожий, — одразу подумала Діана. – Даремно я сюди прийшла. І нічого я нікому говорити не буду. Зараз вибачусь і піду».

— Мамо, я в школу пішов, — сказав Валера.

– Це Валерій? — спитала Діана, коли Анастасія Ігнатівна зачинила за сином двері.

– Так.

– Дуже схожий на Івана, – сказала Діана.

Діана вже вирішила, що зараз піде, але Анастасія Ігнатівна сказала те, що все одразу докорінно змінило та розставило по місцях.

— Звичайно схожий на Івана, — сказала Анастасія Ігнатівна, — адже вони брати. Проходьте, Діано, на кухню. Там і поговоримо.

Діана відразу зрозуміла, що до чого. Вона зрозуміла, що Анастасія Ігнатівна – це мама Івана. І що дружини в нього немає. Іван просто прикривався матір’ю та братом, щоб не одружуватися.

— Про що Ви хотіли поговорити, Діано? — спитала Анастасія Ігнатівна.

— Ми з Івано хочемо одружитися, — відповіла Діана, — Тим більше, що ми матимемо дитину. Але йому про дитину ще нічого не сказала. Хотіла спершу з Вами поговорити.

— Так це чудово, і що буде дитина, і що Іван нарешті одружується, — зраділа Анастасія Ігнатівна. – Давно пора. Господи, невже це сталося? Навіть не віриться, що дожила.

– Але є одне “але”, – сказала Діана. — Іван думає, що Ви засмутитеся, якщо він одружиться і не піде від Вас до повноліття Валери.

— Що за нісенітниця! — вигукнула Анастасія Ігнатівна.

– Ось про це дурниці, – сказала Діана, – я і прийшла з Вами поговорити. Як би нам зробити так, щоб Іван перестав боятися цієї нісенітниці.

— Це легко, — відповіла Анастасія Ігнатівна. — За це можна не хвилюватись.

Діана та Анастасія говорили ще дуже довго. Їм було що обговорити. За розмовою не помітили, як пролетів час. Із роботи додому повернувся Іван.

— Мамо, я вдома, — радісно кричав із передпокою Іван.

— Мий руки та йди на кухню, — крикнула у відповідь Анастасія Ігнатівна, — ми на тебе тут чекаємо.

– Ми? – здивувався Іван.

Увійшовши на кухню і побачивши Діану, Іван відразу зрозумів, що на нього чекає в найближчому майбутньому.

— Нарешті познайомилася з твоєю нареченою, Івасику, — сказала Анастасія Ігнатівна. — За нас із Валерою не хвилюйся. Ми тебе відпускаємо.

Іван слабо посміхнувся мамі.

— Ти мав рацію, Іван, — сказала Діана. – У тебе чудова мама.

І на це Іван нічого не сказав, а лише тихо кивнув головою кілька разів.

— Як шкода, що ми тільки зараз із Діаночкою познайомилися, — сказала Анастасія Ігнатівна.

Іван співчутливо розвів руками і покрутив головою.

— Я така рада, що ми сподобалися один одному, — сказала Діана.

Іван посміхнувся.

— Сину, я впевнена, що в мене з Діаною все буде добре. Не сумніваюся, що ми станемо найкращими подругами.

Іван радісно зітхнув.

– Твоя мама – чудова жінка, – сказала Діана. — І ти мав рацію, вона дуже смачно готує.

— А ще, синку, ти скоро станеш татом, — радісно сказала Анастасія Ігнатівна і подивилася на Діану.

Діана мовчки посміхнулася.

Іван розумів, що ось тепер точно… все.