Йшла додому, побачила як сусідські діти гримають у двері: «Мамо, пусти, ми вже замерзли …»

На вулиці було дуже холодно. Морозний вітер проймав наскрізь. Я насилу змогла добігти від зупинки до будинку. У під’їзді мене чекав неприємний сюрприз. Двоє сусідських дітлахів з усієї сили стукали в закриті двері. Я вже не перший раз бачила подібну картину. Але раніше було літо, тепла осінь, а не початок зими. Дівчинка років восьми вже зовсім замерзла. Вона зняла свою курточку і віддала її молодшому братові, трирічному Вані.
– Знову заснула? – запитала я малюків.
– Так! Прийшов дядько Костя і мама відправила нас погуляти. Ми гуляли весь день, а зараз вона не відкриває … – розгублено сказала Віра.
– Я їсти хочу! – пропищав Іван.

Я забрала дітей до себе і напоїла чаєм з бутербродами. Вже не перший раз я брала «біженців». Минулий раз горе-матуся взагалі сказала, що викличе поліцію, і я не маю права забирати її дітей без дозволу. Звичайно, а гуляти півночі під будинком вони мають право …

Ми подивилися телевізор. Я ще раз спустилася на перший поверх і спробувала достукатися до недолугої сусідки. Результату ці спроби не дали. Я повернулася додому і поклала дітей спати.
Рано вранці мені стало якось тривожно. Раніше в такий час сусідка вже бігла в магазин за горілкою, а тут ні слуху, ні духу. Я викликала поліцію. Довелося вибивати двері …

Ми побачили  жахливу картину. Моя сусідка лежала з витріщеними очима і хрипіла. Її негайно госпіталізували. Однак шансів на те, що вона виживе, практично не було. ЇЇ гість лежав на кухні мертвим.

Я з сумом подивилась на малюків. Куди ж їх тепер ?! Після заповнення декількох документів мені дозволили залишити Ваню і Віру тимчасово у себе. Але що мені робити далі, я не знала.

На наступний день до мене приїхали з поліції. Вночі сусідка померла в реанімації. Тепер дітей чекав дитячий будинок. Що в такому випадку робити? Мені й самій жилося дуже важко. Сама виховувала сина. Тепер він виріс і поїхав вчитися в інше місто. Стало трохи легше … Але ж скоро він може одружитися, треба буде з онуками допомогти.
Мої роздуми перервав голос дільничного:

– Галина Іванівна, оформляйте опікунство на дітей. Вам держава допоможе, я гарантую! Вам і пенсія для кожної дитини належить. Проконсультуйтеся в соціальній службі! Я ще на хвилинку задумалася і глянула на дітей, які притихли в сусідній кімнаті. Дійсно шкода їх в дитячий будинок віддавати, адже домашні все-таки …

Остання «інстанція», до якої я звернулася за порадою- це мій син. Але він остаточно розвіяв всі мої сумніви. Саша переконав мене в тому, що я впораюся і стану прекрасною мамою. До того ж він розуміє, як мені самотньо зараз без нього. Я посміхнулася і прийняла найправильніше рішення в своєму житті. Тепер у мене підростає двоє чудових дітлахів. Соціальної допомоги мені  вистачає, іноді допомагає син. Я себе знову відчула справжньою мамою!