Як розбита ваза врятувала стосунки

Мама виховує сина одна, без чоловіка, розлучилася коли синові й року не було. І ось синові вже 14 років, їй 34, вона працює бухгалтером на невеликій фірмі. За останній рік життя перетворилося на пекло. Якщо до п’ятого класу син вчився добре, то потім з’явилися трійки.

Далі гірше, вона хотіла тільки одного, щоб Володя закінчив дев’ятий клас і отримав хоч якусь спеціальність! Постійні виклики в школу: в розмові класний керівник не церемоняться, виговорювала  їй все в присутності великої кількості вчителів, які теж не упускали можливості розповісти про провини Володі і його погані оцінки.

Пригнічена, роздратована, вона йшла додому, відчуваючи повне безсилля що-небудь змінити. Її закиди і повчання  син вислуховував мовчки і похмуро. Уроки як і раніше не вчив, вдома не допомагав.

Ось і сьогодні прийшла додому, а в кімнаті знову не прибрано. Але ж вранці, йдучи на роботу, строго-настрого наказала: “Прийдеш зі школи, прибери в квартирі!”

Поставивши чайник на плиту, вона втомлено і знехотя стала прибиратися. Витираючи порохи, раптом побачила, що  кришталевої вази, подарованої їй колись подругами на день народження  – немає.

Вона завмерла. Забрав? Продав? Думки одна страшніша за іншу лізли в голову. Так, зовсім недавно вона бачила його з якимись підозрілими хлопчиськами. На питання: “Хто це?” Син буркнув у відповідь щось невиразне, а на обличчі явно читалося: “Не твоя справа!”

“Це наркомани!” – подумала вона. О Боже! Що робити?  Це вони змусили його! Він сам не міг! Він не такий! А раптом і він курить зілля? Або? .. Вона кинулася вниз по сходах. У дворі було вже темно, по вулиці поспішали поодинокі перехожі.

Повільно повернулася додому. “Сама винна! Сама! У всьому! Удома йому давно життя не стало! Навіть буджу вранці  з криком! А вечорами! Весь вечір кричу на нього! Синочку, рідненький, так що  ж за матір тобі дісталася нікудишня! ”

Вона довго плакала. Потім почала ретельно прибирати в квартирі – сидіти просто так не було сил. Протираючи за холодильником, вона натрапила на якусь газету. Потягнула. Почувся дзвін скла, вона витягла загорнуті в газету осколки розбитої кришталевої вази …

“Розбив … Розбив!” – раптом зрозуміла вона і знову заплакала.

Але це вже були сльози радості. Значить, він розбив вазу і нікуди її НЕ ніс, – заховав. І ось тепер, Дурник, не йде додому, боїться! І раптом вона знову завмерла – НІ , ніякий він не дурник! Вона уявила собі, як побачила б розбиту вазу, представила і свою лють … тяжко зітхнула і почала готувати вечерю. Накрила на стіл.

Син прийшов о дванадцятій годині.

Увійшов і мовчки зупинився в дверях. Вона кинулася до нього: “Володю! Так де ж ти так довго пропадав? Я зачекалася зовсім, змучилася! Замерз? ” Вона взяла його холодні руки, зігріла в своїх, поцілувала в щоку – і сказала:” Іди, мій руки. Я приготувала  твою улюблену страву “.  Нічого не розуміючи, він пішов мити руки. Потім попрямував на кухню, і вона сказала: “Я в кімнаті накрила”.

Він пройшов до кімнати, де було якось особливо чисто, охайно, красиво, обережно сів за стіл. “Їж, синку!” – почув він лагідний голос матері. Він уже забув, коли мама так зверталася до нього. Сів, опустивши голову, ні до чого не торкаючись.

– Що ж ти, синку?

Він підняв голову і сказав тремтячим голосом:

– Я розбив вазу.

– Я знаю, синку, – відповіла вона. – Нічого. Все коли-небудь б’ється.

Раптом, схилившись над столом, син заплакав. Вона підійшла до нього, обняла за плечі і теж тихо заплакала. Коли син заспокоївся, вона сказала:

“Пробач мене, синку. Кричу на тебе,  сварюся. Важко мені, синку. Думаєш я не бачу, що ти одягнений не так, як твої однокласники. Втомилася я, сила-силенна роботи, бачиш, навіть додому приношу. Пробач мене, ніколи більше тебе не ображу!”

Повечеряли мовчки. Тихо лягли спати. Вранці його будити не довелося. Сам встав. А проводжаючи до школи, вона вперше не викрикнула  “гляди мені …”  а поцілувала в щоку і сказала: “Ну, до вечора!”
Увечері, прийшовши з роботи, вона побачила, що підлога помита, а син приготував вечерю – посмажив картоплю .

З того часу вона заборонила собі взагалі говорити з ним про школу, про оцінки. Якщо їй болісні навіть рідкісні відвідування школи, то як же тоді йому важко?

Коли син раптом сказав, що після дев’ятого класу піде в десятий, вона не показала своїх сумнівів. Одного разу потайки заглянула в його щоденник – там не було ніяких двійок.

Але найбільш пам’ятним днем ​​для неї став день, коли ввечері, повечерявши, розклала свої рахунки, він сів зліва, сказав, що допоможе їй працювати. Після годинної роботи вона відчула, що син поклав голову їй на плече.

Вона завмерла. Коли Володя був маленький то сидів часто біля неї і, втомившись, клав голову їй на руку і нерідко так засинав. Вона зрозуміла, що повернула собі сина.