Ірина зачинила двері і полегшено зітхнула, думаючи, що на цьому її муки з колишнім чоловіком скінчилися. Але вона помилялася. Все ще тільки починалося

Ірина вийшла з кухні і подивилася на годинник. У цей час, але з вітальні, вийшов Сергій. І виніс звідти ще одну зібрану валізу. Він поставив її поряд з іншими валізами, пакетами, баулами, мішками та коробками, що заповнили весь коридор.

Озирнувся. Перерахував. Дістав із кишені список. Звірився. Ще раз уважно оглянув.

– Ну? – запитала Ірина. – Тепер, сподіваюся, все? Чи ще щось забув?

Сергій насупився.

— Ти помиляєшся, Ірино, — сказав він, — якщо думаєш, що я йду від тебе, тільки тому що…

Але Ірина не хотіла слухати виправдувальні промови вже колишнього чоловіка.

— Та мені все одно, чому ти йдеш, — сказала вона. — У тебе тепер є кому розповідати свої казки. Перед нею і виправдовуйся.

– Навіщо ти так? — скривджено спитав Сергій. — Я ж по-доброму хотів. І коли ж ти зрозумієш, нарешті, Ірина, що в нашому житті…

— Ти все зібрав? – запитала Ірина. – Нічого не забув?

Сергій озирнувся довкола, глянув на Ірину і замислився.

— А хто знає, — відповів він. — Може, щось і залишив. Звірюся зі списком.

– Звірся.

Він знову дістав аркуш паперу. Почав читати.

— Учора з Іванкою всю ніч складали, — сказав він. — Під ранок тільки й заснули.

— Розумію.

— Ні, Ірино, ти не розумієш. Бо якби ти розуміла, то нічого цього зараз не було б. А ми б з тобою, як і раніше, були разом. Але твоє невміння прощати…

— Коротше, — суворо сказала Ірина. — Речі зібрані, прошу на вихід.

— Тобі пощастило, що це не моя квартира, — сказав Сергій. — Тоді зараз збиратися і йти довелося б тобі, а не мені.

— Зате тобі в коханні пощастило.

— Ну, навіщо ти так, адже я по-хорошому хочу.

– Гаразд. Провалюй. Якщо щось забув, потім заїдеш і забереш.

– Точно? Ти обіцяєш? Не обдуриш? А то буває так, що спочатку колишні дружини говорять одне, а як до діла доходить, то…

— Не обдурю. Обіцяю. Тільки зателефонуй заздалегідь. Я тобі все зберу. Приїдеш і забереш.

— А чи допоможеш мені зараз речі в машину перенести?

— На твою думку, мені робити більше нічого? Сам тягай своє барахло.

— Та як же в тебе язик повертається таке говорити? – образився Сергій. – барахло! Це не барахло, Ірина, а наполегливою працею та багаторічною ощадливістю накопичене.

— Гаразд, гаразд, — поспішила погодитися Ірина. – Переконав. Не барахло. Все одно. Сам його тягай.

— А ти нічого не хапнеш звідси, поки мене не буде?

— Не хапну.

— А то дивися… У мене список. Адже я, коли до Іванки приїду, обов’язково звірюся з ним. Ми все перевіримо.

– Перевіряйте, – тихо сказала Ірина.

– Що? – Не зрозумів Сергій.

— Звіряйся, говорю, — голосно відповіла Ірина.

Через сорок хвилин, перетягнувши всі зібрані речі до машини, Сергій поїхав.

— Іваночка, кохання моє, я приїхав! — радісно повідомив Сергій, вносячи перші валізи на своє місце проживання. — Приймай посаг! Не з порожніми руками прийшов я до твоєї хати.

Іванка вийшла до передпокою, уважно подивилася спочатку на Сергія, потім на валізи, які він вніс, і насупилась.

– І це все?! — здивовано вигукнула вона.

— Та що ти, кохана! — радісно відповів Сергій. – Яке там все! Це тільки початок! Тут посуд та постільна білизна. А тут книжки, свічки. Як світла не буде. Ще мило та пральний порошок.

Коли всі речі були перенесені, Сергій та Іванка почали їх розбирати та розкладати на місця. При цьому вони звірялися зі списком. Коли все розклали та перевірили, настала ніч. Пора було лягати спати.

— Тяжкий сьогодні був день, — сказав Сергій, засинаючи. — Якби ти знала, скільки мені довелося винести. Я поки речі збирав свої, Ірина постійно поряд була, — фантазував Сергій . — Крок без себе не давала зробити. Стежила, щоб я чогось зайвого не забрав. Ось що за жінка? Так? Це все від жадібності. Ти чуєш мене?

Але Іванка його не чула. Вона вже спала.

— Спить, — сказав Сергій, зітхнув, повернувся на інший бік, ще трохи поговорив сам із собою і теж заснув. Але незабаром змушений був прокинутися. Його розбудила Іванка.

— Сергій, слухай, а у вас кавомолка була? — спитала вона.

Сергій не відразу зрозумів, про що його питають і розгублено дивився в стелю.

— Кавомолка, говорю, була у вас?

– Була.

– А чому ти її не взяв?

— Так її у списку не було.

– І що? — здивувалася Іванка. – Сам не міг здогадатися?

— Забув, — погодився Сергій.

— Подзвони Ірині та домовись.

Сергій подзвонив Ірині. Пішли довгі гудки.

— Спить, чи що? – сказав Сергій. — Може завтра подзвонити?

Але в цей момент Ірина відповіла. Сергій швидко сказав, що забув кавомолку і завтра ввечері під’їде за нею.

На наступний день:

– Це все? – запитала Ірина, віддаючи кавомолку. — Чи ще щось?

— Поки що все, — відповів Сергій, — якщо ще згадаю, подзвоню.

— Тільки не дзвони вночі, — попросила Ірина.

– Знову починаєш? — вигукнув Сергій. — Коли ти нарешті зрозумієш, Ірино, що ця твоя звичка постійно робити мені якісь зауваження і призвела до того, що…

Ірина не стала дослуховувати та зачинила двері. Але Сергія така поведінка колишньої дружини не збентежила. Він і не до такого звик, не таке бачив. І договорив усе, що хотів сказати, стоячи перед зачиненими дверима. І тільки після цього розвернувся та пішов.

— Слухай, Сергій, — сказала Іванка одразу після вечері, — а чому я тільки зараз дізнаюся, що у вас була посудомийна машина?

Сергій ахнув у відповідь і тріснув себе долонею по лобі.

— Забув, Іваночко, — сказав він. – Чесне слово. Віриш? Так замотався за ці дні, що тільки зараз і згадав. Подивився на твою і згадав.

— Подзвони Ірині, скажи, що сьогодні заїдеш.

— А куди її поставимо?

— Було б що ставити, — розважливо відповіла Іванка, — а куди знайдеться.

— Теж правда, — погодився Сергій, швидко допив кави, одягнувся і вискочив з дому, сказавши Іванці, що зателефонує колишній дружині.

Через два дні Іванка порушила питання про пральну машину.

— Якщо в неї залишився холодильник, — сказала вона, — значить, машинка твоя.

– Логічно, – погодився Сергій.

Він більше не ставив Іванці дурних питань щодо того, куди і що ставити.

— Слухай, Сергій, — сердито сказала Ірина, коли вантажники виносили пральну машину. — Я тобі віддаю все це тільки з тієї причини, що мені не потрібне старе. Я собі куплю нове. Ти хоч усе забирай. Але мені набридло майже кожен день бачити твою фізіономію. І що за звичка дзвонити мені вночі?

— Я ж не винен, що не можу одразу пригадати все, що мені треба? — ображено відповів Сергій. — А згадую, коли спати лягаю.

– Давайте зробимо так, – запропонувала Ірина. — Нехай твоя Іванка приїде сюди, пильно подивиться і вирішить, що треба забрати. І я вам віддам, що вона скаже. Домовились?

— Ти справді так зробиш? Не жартуєш?

– Не жартую. Дзвони Іванці. Скажи, що вона може хоч зараз під’їжджати.

— А ви без мене тут упораєтеся? — спитав він. — Бо мені вже на роботу час. Я сьогодні – у нічну зміну.

— Упораємося.

— А вранці, одразу після роботи, я під’їду з вантажною машиною та заберу наші речі. Правильно?

— Так і вчинимо. Дзвони.

Сергій еподзвонив Іванці.

— Пралку вже везуть, — сказав він. – Чекай. А я маю ще одну гарну новину.

Сергій докладно пояснив Іванці, що від неї потрібно.

— Приймеш вантаж, відпустиш вантажників і приїжджай до Ірини, — сказав він. — Адресу я скину. Коли під’їдеш до будинку, подзвони їй. Вона тебе знизу зустріне. Бо у нас домофон не працює.

Поговоривши з Іванкою, Сергій радісно подивився на Ірину.

— Адже можеш бути нормальною людиною, — сказав він, — коли захочеш.

– Можу, можу, – сказала Ірина. — Ти на роботу запізнишся.

– Так-так, – відповів Сергій, подивившись на годинник. – Біжу. Сподіваюся, що у вас тут все буде гаразд.

— За нас не хвилюйся.

Сергій пішов. Ірина почала чекати Іванку.

– От і я! — радісно сказала Іванка, коли Ірина вийшла з під’їзду. — Ми вас не дуже турбуємо?

– Ні-ні, – відповіла Ірина. – Що Ви. Я ж все розумію.

Вони піднялися ліфтом на потрібний поверх.

– Зараз ліворуч, – сказала Ірина. – Тепер прямо. Проходьте.

Іванка зайшла до квартири і заплющила очі.

– Щось не так? — злякано спитала Ірина.

— Ні, ні, — швидко відповіла Іванка. – Все нормально. Це від несподіванки. Не думала, що у вас так шикарно.

– Це все Сергій, – сказала Ірина. — Його багаторічна працьовитість та ощадливість.

Ірина зітхнула і сумно подивилася на Іванку.

— Зробимо так, — сказала вона. — Ви самі, без мене, походьте кімнатами і визначте, що хочете забрати. Домовились? Говорячи правду, все це не моє. Сергія! І… Якщо хочете, можете забрати звідси все.

— А як же ви?

— А про мене не думайте. Що ж я? Я ніколи не розуміла Сергія. Я… Коротше кажучи, я всього цього просто не заслуговую. Не гідна. А ось Ви саме та жінка, яка має на це право.

Іванка рішуче пішла оглядати своє майбутнє майно.

«Нові меблі, техніка та інше, — захоплено думала Іванка проходячи по кімнатах. – Гарне, дороге».

– Ми забираємо все! – сказала вона, коли огляд добіг кінця.

– Дуже добре, – сказала Ірина. – Коли хочете забрати? Може зараз?

— Завтра вранці,— відповіла Іванка. — Я буду на роботі, а Сергій під’їде та забере. Як Ви думаєте, Ірино, однієї машини вистачить?

Ірина задумалася, щось прикидаючи в думці.

— Краще дві, — впевнено сказала вона, — і більше вантажників. Щоб швидко зробити.

— Правильно, — погодилася Іванка. — А я зараз поїду до Сергія і проінструктую його.

Іванка побігла. Ірина посміхнулася, побачивши у вікно, як вона вийшла з під’їзду.

– Ти впевнена? — розгублено спитав Сергій, коли дізнався, що треба вивести.

– Впевнена. Така можливість не часто випадає. Треба скористатися нагодою. Дають, отже, бери. Тим більше, що і в неї, і в мене троячка. Дуже зручно.

— Але…

— Тільки не питай зараз, куди ми це ставитимемо, — сказала Іванка. — Нехай просто занесуть у квартиру та розставлять, куди можна.

– Але, кохана, – дивувався Сергій, – навіщо тобі це?

Іванка сердито дивилася на Сергій і мовчала.

— Адже воно… — Сергій жалібно посміхнувся, — не нове.

Іванка сердито мовчала.

– Ну, добре, добре, – сказав Сергій. – Якщо ти так хочеш. А килими теж забирати?

«Килими? — подумала Іванка. — Не пам’ятаю там ніяких килимів? Мабуть, не помітила. Бо під ноги не дивилася. Там і без килимів було на що дивитись і чим захоплюватися».

— Теж, — сухо відповіла Іванка. — Вивозимо всі меблі та техніку з усіх трьох кімнат, кухні, ванної кімнати і так далі. Карнизи та фіранки. Люстри і… Коротше, що не зрозуміло?

Сергій вирішив більше не сперечатися. А вранці Ірина пустила його та вантажників у свою квартиру.

– Виносьте, – сказала вона. — А я поки що у сусідки побуду. Подзвониш, коли закінчите.

Сергій залишився стежити за роботою вантажників, а Ірина пішла до тієї самої квартири, яку й показувала… Господарі поїхали у відпустку, а Ірині дали ключі. На всякий випадок. Хіба мало що може статися.

Сергій уважно стежив за тим, як розбирають та виносять стару техніку та меблі радянських часів: два холодильники, дві стінки, чотири шафи, кілька диванів. Величезний буфет. Старі люстри. Крісла, стільці, столи, тумбочки та багато іншого, і, звичайно ж, старі килими.

Ці моторошні покриття для підлоги Сергій сам колись купив. Ірині килими відразу не сподобалися і вона попросила позбутися їх. І хоча Сергію вони теж не подобалися, але позбутися їх він не міг. Багатьом пропонував. Задарма не брали. А викинути було шкода.

Коли все винесли і кімнати були порожні, Сергій подзвонив до Ірини.

— Ми закінчили, — радісно сказав він.

Ірина повернулася до себе.

– Як тут добре, – сказала вона. – Тепер, коли тут нічого більше немає, сподіваюся, ти припиниш дзвонити мені ночами?

Сергій зрозумів, що це жарт, і весело засміявся. Він зателефонував до Іванки сказав, що скоро буде вдома і почне вивантажувати.

— Але я маю сумнів, кохана, що вистачить місця. Тут стільки всього.

— Досить,— відповіла Івагка,— Бо все моє ти відвезеш на дачу.

— А речі з шаф?

— Переклади в інші, — відповіла Іванка. – Що за питання?

– Я правильно зрозумів? Ти хочеш замінити своє на те, що я забрав у Ірини?

– Чому тебе це дивує?

— Не дивує, але…

— Я завжди мріяла про це, — сказала Іванка.

– Мріяла? Ти впевнена? І про килими теж мріяла? Саме про такі?

– Не задавай дурних питань. Сподіваюся, що до мого повернення ти все встигнеш.

Через деякий час Сергій зателефонував до Іванка і повідомив, що все встиг і вже повертається з дачі додому.

Вони водночас підійшли до під’їзду.

— Уявляю, як там чудово тепер, — замріяно сказала Іванка. – Я так хвилююся. Сподіваюся, ти зробив так, як я просила?

— Можеш не сумніватися, — відповів Сергій. — У тебе тепер все точно, як було колись у неї.

Ліфт підняв їх на потрібний поверх. Сергій відчинив двері, першим увійшов усередину і ввімкнув світло. Слідом за ним увійшла Іванка. І… Перше, що вона побачила, що кинулося їй у вічі, — це старий, незрозумілого забарвлення килим у передпокої.

— Мамо, — злякано прошепотіла Іванка, — цур мене.

– Ну? — спитав Сергій. – Як тобі? Подобається?

Нічого не кажучи, Іванка спершу уважно подивилася на Сергія, а потім повільно обійшла всі кімнати. Сергій ішов слідом за нею і теж мовчав.

— Знаєш, Сергій, що найжахливіше у всьому цьому? — спитала Іванка, коли огляд добіг кінця.

– Що?

– Килими.

Іванка розповіла Сергію, що саме вона очікувала побачити у своїй квартирі. Вона докладно пояснила, у якій квартирі була і що бачила. Сергій замислився. Коли зрозумів, у чому річ, радісно закричав:

– То це була не наша квартира! А наша – ось! Уся тут!

Він показав руками довкола себе.

— Виходить, що твоя колишня нас обдурила? — суворо запитала Іванка. – Так?

Сергій знову замислився.

– Не обдурила, – сказав він.

— А що ж тоді?

– Обхитрила.

— Зараз же дзвони їй. І нехай забирає своє барахло назад. Зараз же! Ти чуєш мене!

— Звичайно, кохана, — відповів Сергій. — Я зараз їй подзвоню і все влаштую.

Сергій набрав номер Ірини. Вона відповіла майже одразу. Сергій хотів щось сказати, але Іванка вирвала у нього з рук телефон і, обзиваючи Ірину різними непристойними словами, вирішила сама сказати їй все, що думає про те, що сталося.

— Зроби все як було, мерзота! – кричала Івагнка, коли сказала все, що хотіла.

— Звісно, ​​— спокійно відповіла Ірина. — Я все поверну назад, все зроблю так, як Ви просите. Але лише не сьогодні. І не завтра. Тому що я поїхала із міста. Надовго. Може, на рік, а може, й більше. А у квартирі у мене почався ремонт. А ось коли повернуся, все зроблю. Обіцяю.

Тільки дуже вас прошу, ви, будь ласка, до мого повернення нічого зламайте, не зіпсуєте. Гаразд? Тому що за кожну зіпсовану чи зламану вами річ я з вас стягну. А особливу увагу прошу звернути на килими. Вони мені найбільше дорогі.