Ірина Сергіївна виграла величезну суму грошей і хотіла поділитись цією радістю з дітьми. Планувала зробити це на святкуванні Нового року. Думала, що ось приїдуть вони до неї, її діти та онуки на Новий рік, і вона їм все розповість. Та діти не приїхали. Хоча Ірина Сергіївна дуже їх про це просила. Не приїхали вони і на Різдво. І тоді Ірина Сергіївна передумала розповідати дітям про своє багатство. Вирішила насолоджуватися ним наодинці. Про одне шкодувала, що й із чоловіком ніколи вже не зможе поділитись цією радістю

Петро приїхав до сестри о десятій годині вечора.

– Що так пізно? — спитала Інна. Вона була незадоволена пізнім візитом брата. — Чого?

— Сталося, — відповів Петро, знімаючи черевики та куртку у передпокої, — чоловіка клич. Порадитись треба.

— Може, ще дітей покликати? — жартівливо спитала Інна.

– Я серйозно, – сказав Петро. — клич Тараса.

Петро пройшов на кухню. Незабаром туди прийшли Інна та її чоловік.

— Так, — почав Петро, — почну по порядку. Місяць тому я заїхав до мами. Хотів забрати в неї порожні трилітрові банки. Дружина моя зібралася огірки солити. А банок немає. Хоча… До чого тут банки?

Петро раптом замовк, занурившись у якісь думи. Інна та Тарас мовчки чекали, коли він продовжить. Петро прийшов до тями і подивився на сестру.

— Що це я? — спитав він. – Ах так! Про банки. Так ось. Мама віддала мені всі банки, і я вже хотів їхати додому, як раптом зауважую, що у неї у великій кімнаті новий телевізор. Величезний. Я поцікавився, звідки, мовляв, телевізор. А вона хитро так усміхається і каже, що купила. А він знаєш скільки коштує?

– Скільки? — спитала Інна.

Петро назвав ціну і Інна злякано ахнула.

– Це ще не все, – сказав Петро. – Слухай далі. Пройшов я на кухню, а там посудомийна машина.

– Що? Серйозно? — спитала Інна.

– Знаєш, скільки коштує?

– Скільки?

Петро назвав ціну. Інна мовчки похитала головою і подивилася на чоловіка.

– Спокійно, кохана, – сказав Тарас, беручи Інну за руку. — Я впевнений, усьому цьому є пояснення.

— Це ще не все, — вів далі Петро. — Дайте води. У горлі пересохло. Хвилююся. Дякую. Приїжджаю я до неї за тиждень. Всі меблі вдома нові. Усі! Повністю! Нічого старого у квартирі не залишилося. В обох кімнатах та на кухні. Все нове. Запитую: «Звідки?». “Купила”, – каже.

– Звідки в неї гроші? — спитала Інна.

— Поняття не маю, — відповів Петро. – Я ще не все розповів.

– Як не все? — голос Інни був зляканий.

— Тиждень тому хотів до неї приїхати. Дзвоню. Кажу, що за годину буду. А вона каже, що її не буде вдома, вона їде на дачу. Сказала, що якщо я хочу, то можу з нею поїхати.

– На яку дачу?

— І я те саме в неї питаю: «На яку дачу?». “На свою”, – відповідає.

– Звідки в неї дача?

– Каже, що купила.

– Як купила? На що купила? Дачу купила? Господи, мені зараз буде погано. Коли купила? Тарасику, налий і мені води. У кого?

— Кохана, ти тільки не хвилюйся, — заспокоював дружину Тараса. — Впевнений, що всьому цьому розумне пояснення.

— Яке може бути для цього розумне пояснення? — розлютилася Інна. — Ми з тобою кінці з кінцями ледве зводимо. Не знаєш, за що хапатися. А рідна мати купує телевізори, меблі, дачі та жодного слова старшій доньці. Все нишком.

— Ти краще слухай, що було далі, — сказав Петро. – Там ще цікавіше. Зустрілися ми на вокзалі. Їдемо. Їхали десь годину приблизно. Виходимо з електрички. Ідемо пішки. За двадцять хвилин підходимо до невеликої ділянки, на якій стоїть невеликий будиночок.

Я відразу звернув увагу на дозрілі кущі смородини та агрусу. Біля вікон шипшина. Чотири яблуні, дві сливи, одна вишня. Вишні мало. Слива кисла ще. Але яблук дуже багато. А за сто метрів від будинку — озеро. Уявляєш? І ліс!

– Цікаво, скільки це коштує? — спитав Тарас. – Ти не питав у мами?

Петро назвав ціну. Інна схопилася за голову. Петро налив собі води. Тарас взяв жінку за руку.

– Звідки в неї стільки? — тихо спитала Інна. – Ти поцікавився?

— Звісно, ​​— відповів Петро.

— А що вона?

— Каже, що секрет, — відповів Петро.

– Так! — владно промовила Інна. – Мені все ясно…

— Але це ще не все, — не дав їй домовити Петро. — Сьогодні приїжджаю до мами і бачу, як біля свого під’їзду стоїть вона протирає лобове скло машини.

— Ти хочеш сказати… — голос Інни тремтів.

– Так! – відповів Петро. — Виявляється, мама вже півроку вчилася керувати машиною. І тепер вона має права.

– Права… – тихо повторила за братом Інна.

– І машина теж є! – сказав Петро.

– Машина… – тихо повторила Інна.

– Нова! – додав Петро.

Інна обхопила голову руками.

– Яка машина? — спитав Тарас.

Петро назвав марку. Дізнавшись, на якій машині їздить теща, Тарас теж випив води.

– Їдемо! – сказала Інна.

– Куди? — спитав Петро.

– До мами, звичайно! – відповіла Інна. — Маю право відвідати свою рідну маму! Та й не можемо ми залишати її в такому стані. Раптом з нею щось станеться? Раптом якісь люди зазіхають на її багатство. Їдемо до мами зараз же. Хочу все на власні очі побачити. Аж раптом їй саме зараз потрібна наша допомога.

– Я з вами. Тільки Вірі зателефоную, — сказав Петро. – Нехай теж під’їжджає. Аж раптом, що серйозне з мамою. Зайві руки не завадять.

За годину Інна з чоловіком та Петро зі своєю дружиною дзвонили до квартири мами.

Два роки тому Ірина Сергіївна вийшла на пенсію, але продовжувала працювати. Не тому, що свою роботу дуже любила. Просто не було іншого виходу. Зарплата хоч не така велика, але без неї не обійтись. Та й нудно їй одній було вдома. На роботі хоч поговорити є з кимось.

Двоє дітей Ірини Сергіївни, дочка Інна та син Петро, вже дорослі, живуть окремо. Вони мають свої сім’ї, свої проблеми. Маму вони майже не відвідували. Хіба що на день народження приїжджали ненадовго. Посидять годинку, чайку поп’ють і поїдуть. Казали, що справ у них багато. Ірина Сергіївна останні два Нові роки зустрічала одна.

Але сім місяців тому в житті Ірини Сергіївни сталася подія, яка докорінно змінила її життя. У неї з’явилися гроші. І не просто гроші. А дуже великі гроші.

Спочатку Ірина Сергіївна хотіла поділитись цією радістю з дітьми. Хотіла зробити це на святкуванні Нового року. Думала, що ось приїдуть вони до неї, її діти та онуки на Новий рік, і вона їм все розповість. Та діти не приїхали. Хоча Ірина Сергіївна дуже їх про це просила.

Не приїхали вони і на Різдво. І тоді Ірина Сергіївна передумала розповідати дітям про своє багатство. Вирішила насолоджуватися ним наодинці. Про одне шкодувала, що й із чоловіком ніколи вже не зможе поділитись цією радістю.

Ірина Сергіївна мала всі можливості для того, щоб втілити будь-які свої мрії в реальність. Вона розуміла, що довго тримати своє багатство у секреті не зможе.

— Рано чи пізно діти дізнаються про моє багатство, — думала Ірина Сергіївна. — Але розповідати їм, звідки воно в мене, я не буду. Нехай це залишиться для них таємницею.

Після того, як останнім часом до неї зачастив син, Ірина Сергіївна зрозуміла, що скоро з’явиться і Інна. Вона чекала на своїх дітей, і вони приїхали.

Ось уже годину вони разом сиділи в квартирі Ірини Сергіївни і розмовляли.

– Мамо, ти зрозумій, – казала Інна, – ми ж твої діти і нам цікаво. Ну, звідки в тебе гроші?

— Секрет, — відповіла Ірина Сергіївна. – Хочеш, я тобі ще чаю наллю?

— Ось уже годину ми тупцюємо на одному місці, мамо, — сказав Петро. — Ну, що ти така вперта? Чому ти не кажеш? Ми ж не чужі.

– А яка вам різниця? – Відповідала Ірина Сергіївна. — Звідки такий інтерес до моїх грошей? Хіба я колись питала у вас, звідки у вас гроші? Хіба я цікавилася, на які шиші ви купуєте собі машини, квартири, одяг, меблі та інше? Ну хоч раз когось із вас я питала про це? Інна? Петя?

— Не питала, — відповів Петро.

— Але якщо ти хочеш, мамо, ми можемо розповісти, — сказала Інна.

— Не хочу, — відповіла Ірина Сергіївна. – І ніколи не хотіла. І грошей я у вас ніколи не просила. Ну ось і ви не питайте мене. Домовились?

— Ну гаразд, — сказала Інна. — Ми не будемо тебе питати. А нам скільки ти можеш дати? Ми віддамо.

– Скільки? — спитала Ірина Сергіївна.

– Пʼятсот тисч! – швидко сказав Петро.

— Кожному, — додала Інна, сердито подивившись на брата.

Ірина Сергіївна похитала головою.

– Треба подумати, – сказала вона. – В принципі…

— Загалом, мамо, мені треба мільйон, — сказав Інна.

Тарас взяв Інну за руку, але вона сердито висмикнула руку з руки чоловіка.

– І мені мільйон, – сказав Петро. – Дуже треба. Ми з Вірою хотіли купити дещо, а грошей не вистачає.

— Два мільйони це великі гроші, діти, — сказала Ірина Сергіївна. – Навіть не знаю…

Інна та Петро напружено мовчали. Інна зараз думала, що мало попросила. Потрібно було просити два.

– Давайте, діти, зробимо так, – сказала Ірина Сергіївна, – я подумаю, а завтра відповім.

— Але, мамо… — спробувала Інна щось сказати.

— Все, — сказала Ірина Сергіївна. — сказала завтра, отже, завтра. Подумати треба. Дуже великі гроші. Завтра зранку приїжджайте. Десь до восьмої.

На цьому розмова була закінчена і діти роз’їхалися додому. Наступного ранку, рівно о восьмій, Інна та Петро були у мами.

— Не дам вам грошей, — сказала Ірина Сергіївна. — Тому що ви їх віддати не зможете.

— Чому не зможемо, мамо, — спробувала заперечити Інна.

— Ну, а як ви мені їх віддасте, доню? — спитала Ірина Сергіївна. – І коли? Ну, сама подумай. Навіть якщо ви віддаватимете мені щомісяця свої зарплати повністю, то це буде дуже довго. А на що ви будете жити весь цей час?

— Тоді дай нам їх просто так, — сказав Петро.

— Просто так, кажеш? — Ірина Сергіївна з цікавістю подивилася на сина. – Не вийде. У мене, синку, надто великі плани. Ти розумієш, якщо я віддам їх вам, то мені може самій не вистачити.

– На що? — в один голос спитали Петро та Інна.

— У тебе вже все є, мамо, — доповнила Інна.

— Хочу в подорож поїхати, — сказала Ірина Сергіївна. — Планету нашу подивитися хочу. Може, ще заміж вийду.

– Мамо, мамо, мамо! – Закричав Петро. — Схаменись. Яка подорож, мамо! Яке заміж! Ти чого? А як же тато? Ти ж його завжди любила. Невже ти зможеш когось полюбити так, як ти любила його? Нехай його вже п’ять років немає з нами, але в твоєму серці, напевно, ще живе любов до нього.

— Синку, адже я не зараз заміж зібралася, — сказала Ірина Сергіївна. – Я в принципі. І, звичайно ж, я пам’ятаю свого чоловіка і пам’ятаю все хороше, що було, але… Я ж жива жінка. Ти про це не думав?

– Мамо, мамо, мамо! — Петро був у розпачі. – Не говори так. Мені боляче чути від тебе таке. В ім’я пам’яті тата, не кажи.

— Ну гаразд, гаразд, — сказала Ірина Сергіївна, з переляком дивлячись на сина. — Не буду, якщо це так засмучує тебе. Ось вам по сто тисяч без усякої віддачі, і будьте здорові. Втомилася я сьогодні від вас. Одна хочу побути. До побачення.

Ірина Сергіївна дала кожному по конверту та випровадила з квартири.

— Чого це тебе понесло з пам’яттю про тата? – Запитала Інна, коли вони вийшли з під’їзду. — Ти ж сам три роки тому просив мене знайти когось, щоб з мамою був.

— Сам не зрозумію, — відповів Петро. – Зайшло щось. Як уявив, що наша мама дістанеться комусь іншому, мені раптом стало так недобре чогось. Ну от я й подумав тоді про тата. Яке тут тепер “знайти когось”. Я сьогодні сам готовий стати на варту, щоб нікого до неї не пускати.

Ста тисячами вирішила нас позбутися. Не вийде. Я так просто її не залишу. Тепер я знаю, що гроші має. І гроші великі. І я не заспокоюся, доки не отримаю своє.

– Своє? – Не зрозуміла Інна. — Нічого твого там немає. Радій тому, що отримав. Могла й цього не дати.

— Кожен вихідний тепер їздитиму до неї, — сказав Петро. — І тобі, сестричко, чуєш, і тобі раджу робити те саме.

– І без твоїх порад це зрозуміло, – сказала Інна. — Тепер нам нашу маму не можна залишати без нагляду. Раптом із нею щось трапиться. Раптом їй допомога якась знадобиться. У магазин сходити чи ще чогось. А ти бачив, яка у неї пралка тепер?

— Що там пралка, — похмуро відповів Петро, — я від телевізора очей не міг відвести. Ото б мені такий.

Петро та Інна хотіли приїхати до мами наступними вихідними, але не змогли. Ірина Сергіївна вирушила у подорож, про яку мріяла все життя. В одномісній каюті великого корабля вона згадувала, як сім місяців тому їй повідомили, що вона виграла головний приз.