Ірина була впевнена, що чоловік пішов на роботу і запросила гостей, а він в цей час нічого не підозрюючи спав у спальні. Поки не почув, як по його квартирі ходять якісь чоловіки

Світлана Миколаївна ненавиділа свого зятя і не приховувала цієї ненависті від нього. Вона вважала, що Богдан не гідний її дочки і за будь-якої нагоди повідомляла йому про це. А Ірині вона наполегливо радила піти від нього якнайшвидше і відсудити в нього половину майна.

— Зрозумій, Ірино, — казала Світлана Миколаївна. — Він не любить тебе. А ти його не любиш. Адже я бачу. Ну, що між вами спільного? Лише діти! Але навіть вони не те, що не люблять його, а навіть не виявляють до нього й найменшої поваги. Тож користуйся цим. Поки не пізно. Подавай на розлучення і забирай у нього те, що по-праву твоє.

— На якій підставі, мамо, я раптом почну з ним розлучатися? — не розуміла Ірина. — Ти думаєш, чи легко відтяпати в нього половину? А те, що його діти не поважають і не люблять, у цьому ти винна. Ти постійно налаштовуєш їх проти нього. Звичайно, вони його не люблять і не постійно глузують з нього.

— Та не про те ти думаєш зараз, доню, — злилася Світлана Миколаївна. — Так, я говорю своїм онукам правду про їхнього батька. Тому що я хочу, щоб вони знали, що крім тебе та мене їх ніхто не любитиме. Це щодо дітей.

А основу для розлучення завжди знайти можна. Теж мені проблема. Скажеш, що він тебе б’є, а я підтверджу. І діти підтвердять. У цьому можеш не сумніватися. А головне, доню, адже не любиш ти його. Визнай.

— Ну та й що, що не люблю, — говорила Ірина. — Зате ні чого не потребую. А без нього я що робитиму?

— Іншого знайдеш, — вчила Світлана Миколаївна. — Тим більше, що ти будеш уже й багатою. Половина всього того, що має, твоїм стане.

— Ну, не знаю, — вагалася Ірина. – Якось все…

– Непорядно, хочеш сказати? — криво усміхаючись, казала Світлана Миколаївна.

— Та ні,— відмахувалась Ірина,— не непорядно, а… Страшно.

— Дій, поки молода, Іриночко, — наполягала Світлана Миколаївна. – І нічого не бійся. Закон на твоєму боці. А головне, поки тобі тридцяти нема, у тебе, можна сказати, все життя попереду.

— Я подумаю, — відповіла Ірина.

За що Світлана Миколаївна так не любила зятя? Складно сказати. Вона й сама до ладу не могла пояснити, що їй у ньому не подобається. Він не сподобався їй з першого погляду. А своїм материнським серцем вона відчувала, що Ірині потрібно якнайшвидше йти від Богдана. І як у воду дивилася.

– Мамо, – кричала в телефон Ірина, – все жахливо. Нас виганяють із дому.

— Кого вас, доню?, — питала Світлана Миколаївна. – І хто виганяє? Я нічого не розумію.

— Богдан виганяє,— відповіла Ірина,— із хати. Мене та дітей. Він усе довідався, мамо. І про мене, і про наших дітей. Я не розумію, що робити.

— Ти можеш спокійно розповісти, що такого він міг дізнатися про тебе та своїх дітей, що ти так нервуєшся з цього приводу? — злякано спитала Світлана Миколаївна.

— Все, мамо, — кричала Ірина. – Він дізнався про все.

– Не кричи. Я зараз приїду, і ти мені спокійно поясниш, — сказала Світлана Миколаївна.

Через годину вона мала доньку і слухала її неймовірну історію.

Того злощасного для Ірини ранку Богдан зайшов на кухню, щоб повідомити її, що на роботу йому сьогодні йти не треба.

— З роботи зателефонували, — повідомляв він, — сказали, щоб сьогодні сидів удома. Там щось трапилося. Напевно, серйозне, якщо не викликають. Піду ще посплю. Сказали, що, можливо, весь тиждень можна не приходити. Добре, що зарплата зберігається. Коли потрібен ще невідомо. Тяжкі часи.

На кухні було галасливо. Гучно грала музика, діти шумно поводилися за столом, свистів чайник, Ірина з кимось розмовляла телефоном і мила при цьому в раковині кавун. І, звичайно, вона почула зовсім не те, що сказав Богдан Все, що вона зрозуміла, що Богдан іде на роботу, бо там щось трапилося і повернеться він невідомо коли, і що він дуже втомився, і йому тяжко в ці непрості часи.

Ірина махнула Богдан рукою на прощання, сказала, щоб він ішов спокійно і ні про що не переймався, і продовжила спокійно займатися своїми справами. А Богдан спокійно пішов до спальні.

Він прокинувся вже за годину від гучного шуму в квартирі і подивився на годинник.

«Ого! – подумав він. — Вже дев’ята ранку! Діти, отже, у школі. Цікаво, а чому у квартирі тоді так галасливо, якщо дітей немає? Та й ці голоси голосні — не дитячі. Бог ти мій! Та це чоловічі голоси. І таке враження, що у квартирі багато чоловіків. Втім… судячи зі сміху в будинку, і жінок багато. І, мабуть, вони там дуже весело проводять час?

А так воно й було насправді. Там усім було дуже весело. Адже Ірина не знала, що чоловік не пішов з дому, а спокійно спить у спальні, і запросила в гості своїх подруг. І відправивши дітей до школи, почала готуватися до прийому гостей. Подруги, звичайно, прийшли не одні, а з чоловіками. Веселощі проходили по всій квартирі, за винятком спальні.

— Вся біда в тому, — крізь сльози пояснювала Ірина мамі, — що у нас дуже велика квартира. Шість кімнат та кухня. Майже триста квадратних метрів. І звідки я знала, що Богдан удома. Я була впевнена, що він повернеться з роботи не раніше за сьому. А діти – у школі до другої.

Ми мали купу часу. Думала, що ми все встигнемо. А спальню я на ключ зачинила. На всякий випадок. Ну щоб хтось випадково туди не зайшов. Ну ти розумієш.

— Я розумію, доню, — сказала Світлана Миколаївна. — Виходить, ти зачинила спальню на ключ, навіть не зазирнувши туди?

— Я зазирнула, — відповіла Ірина і важко зітхнула. — Але там було темно, і… Я нічого не помітила. Він так тихо спав. А коли він прокинувся, то, звичайно, не зміг вийти зі спальні. Ну і… За ті три години, що тривали наші веселощі, він… Все дізнався.

— Чому ж він одразу не повідомив, що знаходиться в спальні? – Тривожним голосом сказала Світлана Миколаївна. — Це ж нечесно. Це підло, зрештою. Втім, я завжди казала, що твій чоловік негідник, яких ще треба пошукати. Це ж треба опуститися до того, щоб сидіти в спальні і підслуховувати, як твоя дружина… Негідник.

У відповідь Ірина лише безпорадно знизала плечима.

Богдан уже мав намір стукати у двері, щоб його випустили, але передумав. Він відразу зрозумів, що в квартирі відбувається щось незвичайне лише тому, що ніхто не знає про його присутність.

«Мабуть, — подумав тоді Богдан, — Ірина не розчула, що я залишився вдома. Отже, вони зараз там розважаються, не знаючи, що я тут.

З одного боку Богдану, звичайно, було трохи страшно від того, що він міг дізнатися про щось таке зараз, чого б і ворогу не побажав. Але з іншого боку…

«Такої можливості більше не буде, — подумав він. — Якщо я зараз дам про себе знати, то Ірина, напевно, викрутиться. Адже, судячи з часу, зібралися вони не так давно. І зібралися не просто так. Отже, що? А найцікавіше значить попереду.

Богдан вирішив запастися терпінням і чекати. Найголовніше для нього було те, що він дуже добре чув, що відбувалося в квартирі. Він вимкнув свій телефон, одягнувся, поставив стілець біля дверей, сів і почав слухати.

За ті три години, що в будинку були гості, він дізнався багато про себе, про Ірину, про дітей, яких він вважав за своїх, про її подруг і про чоловіків, які прийшли з ними. Вже першу годину прослуховування Богдан зрозумів, що це все. Між ним і Іриною все скінчено. Такого пробачити неможливо.

— З одного боку, я, звичайно, дуже шкодую, що Богдан все дізнався, — пояснювала Ірина мамі. — Неприємно, коли про тебе дізнаються про це. Але з іншого боку… Може, воно й на краще, що так сталося. Адже ти сама казала, щоб я пішла від нього. Ну от я і… Я тільки не розумію, де нам тепер жити?

— А діти справді не його? – Запитала мама.

– На жаль, – важко зітхнувши, відповіла Ірина. — Навіть не знаю, як так вийшло. Загалом він дав мені три дні на те, щоб я з’їхала з його квартири. Адже квартиру він купив ще до нашого шлюбу. Ми тут навіть не прописані. Тож, мамо, ми їдемо до тебе.

– Чому до мене? — злякано вигукнула Світлана Миколаївна.

— Бо я і діти прописані в тебе, — відповіла Ірина.

Світлана Миколаївна уявила, яке на неї тепер чекає життя у двокімнатній квартирі з донькою і внуками, і їй стало страшно.

— Адже говорила я тобі, доню, йди ти від нього, поки не пізно, — жалібно нила Світлана Миколаївна.

— Вибач, мамо, — крізь сльози відповіла Ірина, — якби ти знала, як я зараз шкодую, що тебе не послухала.

Світлана Миколаївна витримала лише місяць в одній квартирі з дочкою та онуками.

Вона зібрала речі і, проклинаючи все на світі, поїхала жити в якесь селище, де зняла однокімнатну квартиру.