Ігор зі своєю коханкою зайшли в підʼїзд. А коли двері ліфта відчинилися, Ігор обімлів, побачивши свою дружину з валізами
Рівно о другій годині дня Валентина вийшла з квартири з двома валізами. Підійшовши до ліфта, вона натиснула кнопку виклику. Приблизно в цей самий час Ігор і Людмила увійшли в під’їзд. За хвилину двері ліфта відчинилися, і Валентина разом із валізами увійшла в ліфт і натиснула кнопку першого поверху.
«Треба було таксі заздалегідь викликати, – подумала Валентина, коли двері ліфта зачинилися і вона поїхала вниз, – і виходити з квартири треба було не зараз, а коли таксі під’їде. Не здогадалася. І тепер доведеться внизу таксі викликати і чекати».
Валентина зітхнула.
«От чому так, а? – продовжувала міркувати Валентина. – Чому гарна думка до мене завжди із запізненням приходить? Ні, щоб одразу збагнути й ухвалити правильне рішення. Заднім розумом міцна – це про мене. Коли тільки думати навчуся? І як мене чоловік терпить таку? Не розумію».
А поки Валентина спускалася в ліфті вниз і думала, Ігор і Людмила мовчки чекали, коли ліфт спуститься, і теж думали про своє непросте життя.
«І скільки ще це може тривати? – роздратовано думала Людмила. – Набридло. Зрештою, скільки можна? Я заміж хочу, а він не розлучається. Виправдовується тим, що його дружина не відпускає. Не розумію. Що значить «не відпускає»?
Як взагалі в наш час можна когось кудись не відпустити? Він що – дитина, чи що? Тим більше, якщо вона знає, що в нього є інша. Ігор каже, що його дружину влаштовує такий стан речей. Але хіба так можна? Ніякої гордості в жінки немає.
Я б так не змогла. Якби я дізналася, що в мого чоловіка є інша, то я б того ж дня зібрала б речі й сама пішла. Не розумію».
«Пора з Людмилою закінчувати, – з тугою думав Ігор. – Набридла. Зрештою, скільки можна? А головне, що ніякої гордості у Людмили немає. Навіть після того, як я наплів їй, що моїй дружині все відомо про нас і вона не проти, щоб усе так і тривало.
Інша б на місці Людмили одразу б кинула мене, почувши таке. А ця? Ні, і все тут. І роби що хочеш. Вчепилася і не відпускає. Невже всерйоз думає, що я піду від дружини і з нею одружуся? Навіщо, питається? Щоб поміняти шило на мило? Не розумію».
А коли двері ліфта відчинилися, Ігор обімлів, побачивши дружину з валізами.
– Ти? – здивовано вимовив Ігор.
Валентина була здивована не менше за чоловіка.
– Я, – відповіла вона.
– А чому ти тут? – запитав Ігор. – Та ще й із валізами?
– А ти чому тут? – відповіла запитанням на запитання Валентина.
– Мене, припустимо, з роботи раніше відпустили. А ось що ти тут робиш у такий час, незрозуміло.
– А де я маю бути в такий час?
– Що значить «де»? Ти ж на роботі маєш бути.
– Відгул взяла.
– А чому мене не попередила?
– А не хотіла, щоб ти мені заважав збирати речі.
– Які ще речі? І навіщо їх збирати?
Якщо до цього Валентина говорила правду, то після запитань чоловіка, та ще й при сторонніх (вона бачила, що поруч із чоловіком стоїть незнайома жінка), про те, які речі та навіщо їх збирати, Валентина розлютилася і вирішила трохи пожартувати.
«Він що, – подумала вона, – підозрює мене в чомусь? Так, чи що? Ну так отримуй же за свою до мене недовіру. Будеш знати тепер, як допит мені робити. Та ще й при сторонніх».
– А я від тебе йду, – сказала вона перше, що їй спало на той момент на думку.
Але, сказавши це, Валентина злякалася.
«От поясни мені, навіщо ти це зараз сказала? – тут же подумала Валентина. – Пожартувати хотіла? Зовсім уже? Не розумієш, чим ризикуєш? Адже тобі чудово відомо, що Ігор не розуміє жартів.
За ті три роки, що ви разом, ну могла б, здається, запам’ятати, що твій чоловік і жарти – це дві речі несумісні. І кожне твоє слово він сприймає серйозно. Ось знову ти спершу зробиш, а потім думати починаєш. Господи, і коли ти тільки порозумнішаєш, Валентино?»
– Як ідеш? – вигукнув Ігор.
Почуте від дружини настільки вразило його, що він одразу забув про те, що не один, а з Людмилою, і що вона зараз стоїть поруч.
Двері ліфта почали зачинятися, але Ігор увійшов у ліфт і натиснув кнопку, що утримує двері. Людмила зрозуміла, у чому річ, і про всяк випадок відійшла вбік.
– А ось так, – упевнено вимовила Валентина, – іду і все. Ось уже й речі зібрала. Зараз до мами поїду.
«Ну от навіщо ти знову? – подумала Валентина. – Ні щоб зупинитися, ти продовжуєш. У яку гру ти граєш, Валечко? Ти чого добиваєшся взагалі, я не розумію?»
– Що означає «йдеш»? – вигукнув Ігор.
«Робити нічого, – подумала Валентина, – якщо вже почала, буду продовжувати в тому ж дусі. А там видно буде».
– А як ти хотів, Ігор? – рішуче відповіла Валентина і сміливо подивилася чоловікові в очі. – Та відійди ти. Заважаєш. Встав і стоїть.
І з цими словами Валентина відсунула чоловіка вбік і вийшла з ліфта з валізами. Ігор вийшов слідом.
Людмила, яка стояла трохи осторонь, з цікавістю спостерігала за тим, що відбувалося. Вона одразу впізнала у Валентині дружину Ігоря, бо бачила її на фотографіях у його телефоні. А ось Валентина Людмилу не знала і прийняла її за сторонню.
А вийшовши з ліфта, Валентина одразу почала викликати таксі.
– Ти кому телефонуєш? – запитав Ігор.
– Таксі викликаю, не бачиш, чи що.
– Я тебе нікуди не відпущу, Валентино, – серйозно сказав Ігор.
І Валентина вже хотіла зізнатися чоловікові, що нікуди вона не йде, а просто везе речі в хімчистку і пральню і що вона пожартувала, але в цей момент голос подала Людмила.
– Як розуміти це твоє «нікуди не відпустиш», Ігоре? – з обуренням промовила вона. – Ти ж мені казав, що це вона тебе нікуди не відпускає. Виходить, ти мені весь цей час брехав? Так, чи що?
Але, сказавши це, Людмила тут же схаменулася і злякалася.
«Господи, навіщо я це сказала? – подумала Людмила. – І що тепер буде? Навіть якщо він мене обманював, мені не слід було розкривати себе перед нею. Потрібно було просто послухати, про що вони говорять, і все. Ну чому я така некмітлива? Ні щоб просто промовчати. А все моя нестриманість».
Валентина з подивом подивилася на незнайомку.
«А це ще хто? – подумала Валентина і подивилася на чоловіка. – Він що, обманює мене? Ось із цією?»
– Це хто? – запитала Валентина.
Ігор мовчки покрутив головою. Він не знав, що відповісти, бо тільки зараз, коли Людмила заговорила, згадав про неї і про те, що вони збиралися ці три години провести разом.
– А звідки вона знає твоє ім’я? – цікавилася Валентина, переводячи погляд із чоловіка на Людмилу і назад.
– Гадки не маю, – упевнено відповів Ігор, знизав плечима і знову покрутив головою. – Бачу її вперше в житті. Віриш?
Відповідь Ігоря обурила Людмилу до глибини душі. І вона одразу зрозуміла, що весь цей час він їй брехав, а його дружина нічого про їхні стосунки не знала.
Сильне хвилювання позбавило Людмилу на деякий час здатності тверезо мислити.
«Ах так! – подумала Людмила. – Ну тоді тримайся в мене. І нехай ми з тобою більше не будемо разом, але з дружиною я тебе теж розлучу».
І Людмила не придумала нічого кращого, як одразу ж розповісти Валентині всю правду про те, що вже довгий час вона зустрічається з її чоловіком. Для переконливості Людмила навіть наводила такі подробиці, про які могла знати тільки дуже близька знайома Ігоря.
«Ах ось воно, значить, як, – думала Валентина, слухаючи докладні одкровення Людмили. – Ну що ж. Нехай. Гаразд. Краще пізно, ніж ніколи. Краще ось так, ніж продовжувати жити в обмані. І що він у ній знайшов? Чим вона краща за мене?»
«Ну ось і все? – думала при цьому Людмила. – Ігоря тепер ніщо не врятує. І якщо до цього він ще міг сподіватися вмовити дружину не йти від нього, то тепер, після всього почутого від мене, Валентина його не пробачить. Вони розлучаться, і він одружиться зі мною. Як добре, що сьогодні це все сталося».
«Ну ось і все, – думав при цьому Ігор, – Валентина мене не пробачить. Вона зі мною розлучиться, і мені доведеться одружитися з Людмилою, інакше мені просто ніде жити».
«А мені от цікаво, – думала Валентина, – навіщо ця жінка мені зараз це все розповідає? Та ще й із такою нахабною посмішкою. Тільки щоб настрій зіпсувати? Чи крім цього в неї й інші цілі є? А що, якщо вона все це говорить тільки тому, що хоче зайняти моє місце? Місце його дружини!»
Думка про те, що після розлучення Ігор знову з кимось одружиться, анітрохи не хвилювала Валентину, але їй не хотілося, щоб він одружився з Людмилою і тим самим зробив би щасливою її.
«А як цього уникнути? – думала Валентина, намагаючись дивитися на Людмилу добрими очима. – Як зробити так, щоб після розлучення зі мною він не одружився з нею? З ким завгодно, але тільки не з нею. Виходить, що іншого виходу немає, як продовжувати грати комедію і ще більше всіх їх заплутати».
І коли Людмила закінчила свою сповідь, Валентина подивилася на чоловіка і запитала:
– Це правда?
– Що? – злякано перепитав Ігор, важко дихаючи.
– Взагалі-то в мене ім’я є, – ніби між іншим повідомила Людмила і представилася.
Валентина подивилася на Людмилу й усміхнулася.
– А мене Валентиною звати, – ласкаво сказала вона. – Дуже приємно, Людмило, з вами познайомитися.
– І мені, – розгублено відповіла Людмила.
Валентина перевела погляд на чоловіка.
– Що скажеш, Ігоре? – запитала вона. – Невже все сказане Людмилою – це правда?
«Потопаючий, кажуть, хапається за соломинку, – подумав Ігор. – І тільки зараз я розумію, наскільки це прислів’я вірне. Тому що у мене просто немає іншого виходу, як тільки схопитися за цю саму соломинку».
Соломинкою Ігор вважав відро брехні, яку він збирався вилити на дружину.
– Послухай, Валентино, – серйозним голосом відповів Ігор, – ми разом уже дуже давно.
– Три роки, – нагадала Валентина.
– Наступного місяця виповниться вже чотири роки, як ми чоловік і дружина.
– Ти пам’ятаєш?
– Таке хіба забудеш, Валентино. І ти мене знаєш, як ніхто. Так от, я тобі можу заприсягтися чим завгодно, що вперше бачу цю жінку.
Ігор показав на Людмилу пальцем.
– Я не знаю, звідки їй відомо так багато подробиць про мене, – продовжував він. – Чесно! Може, вона довгий час стежила за мною. Може, навіть вона стежила за нами обома.
І я навіть не виключаю, що ця жінка встановила в нашій квартирі відеокамери і тому їй багато що відомо. Але я хочу, Валентино, щоб ти мені вірила.
– Чому я маю тобі вірити, Ігоре?
– Тому що в мене ніколи і нікого, крім тебе, не було. І я нікого, крім тебе, ніколи не любив.
Сказавши це, Ігор опустився перед Валентиною на коліна і простягнув до неї руки.
«А ось це несподівано, – подумала Валентина. – Ні, зрозуміло, що прощати я його не збираюся, тому що він усе бреше, але… Несподівано».
Валентина подивилася на Людмилу.
«Ну, припустимо, – подумала Валентина, – а з цією-то що тепер робити? Після таких слів чоловіка мені нічого іншого не залишається, як переконати її в тому, що вона брехлива і аморальна».
– Як же вам не соромно, жінко, – сказала Валентина. – Я до вас з усією душею, а ви?
– А що я?
– Навіщо ж ви наговорюєте на мого чоловіка?
І з цими словами Валентина погладила чоловіка по голові і дозволила йому встати з колін.
– Піднімайся, а то штани забрудниш, – сказала вона.
Ігор зрадів, що йому дозволили піднятися.
– Так ти мені віриш? – запитав він.
– Ще б пак мені тобі не вірити. Вірю, звісно. Тим паче що я зараз уважно придивилася до цієї жінки і зрозуміла, що вона все бреше.
– Ще й як бреше! – підхопив Ігор.
– Та й не міг ти на неї зазіхнути, – презирливо дивлячись на Людмилу, продовжила Валентина. – Я ж тебе знаю. Ти – чоловік зі смаком. А вона – ніяка. Навіть нема за що поглядом зачепитися. До того ж старша за мене років на п’ять.
Валентина з викликом подивилася на Людмилу, кивнула їй і підморгнула.
Людмила від обурення на деякий час навіть дар мови втратила. Найбільше Людмилу обурило те, що її назвали ніякою, а вік збільшили на п’ять років.
– Що ж ви мовчите? – продовжувала нагнітати Валентина. – Звели наклеп на мого чесного чоловіка, а тепер мовчите? Невже вам не соромно? Але ж доросла жінка. Напевно, уже не вперше заміжня? Так? І такі речі витворяєте.
«Ну, слава Богу, – подумав Ігор, – здається, пронесло».
Людмила до цього часу вже прийшла до тями і могла говорити.
– Мені не соромно, – сказала вона, – тому що все мною сказане – це правда. І якщо хочете, я можу навіть навести докази.
– Які ще докази? – презирливо поцікавилася Валентина.
– Фото та відео в моєму телефоні! – захоплено відповіла Людмила. – Не бажаєте поглянути? Як я з вашим чоловіком?
«Не пронесло, – подумав Ігор. – І зараз почнеться найгірше. Господи, зроби що-небудь. Позбав від страждань. Бо сам я немісцевий, і якщо що, то опинюся на вулиці».
«Ось ще, – подумала Валентина, – робити мені більше нічого, як тільки твої мерзенні відео та фото розглядати. За кого ти мене приймаєш? Інтриганка!»
– Не бажаю! – рішуче заявила Валентина.
– Це ще чому? – здивувалася Людмила.
– Тому що брешете ви. І такій, як ви, нічого не вартує сфальсифікувати і фото, і відео, – відповіла Валентина.
«Дякую тобі, Господи, – подумав Ігор, – проніс повз чашу цю. Не змусив випити».
– Який такий? – з обуренням вимовила Людмила.
«Та що ж ти така нездогадлива-то, – подумала Валентина, – усе ніяк не доходить до тебе. Обов’язково почути треба. Ну гаразд. Слухай, якщо так хочеш».
– Брехливою і аморальною, – відповіла Валентина.
– Та як ви смієте! – закричала Людмила і подивилася на Ігоря. – А ти чому мовчиш? Скажи їй!
– Я вас уперше бачу, громадяночко, – відповів Ігор. – І моя вам порада: схаменіться і перестаньте бешкетувати.
– Ось-ось, – сказала Валентина. – Закінчуйте.
– Та ви погляньте, Валентино, – вигукнула Людмила і простягнула телефон. – Там усе. І наше з ними листування. І фото. І відео. Я не брешу. Я – чесна жінка.
«Та щоб тебе, – подумала Валентина, забираючи в Людмили телефон, – тепер нарікай на себе, чесна жінка. Сама напросилася».
І з цими думками Валентина з силою кинула телефон на підлогу. Телефон, зрозуміло, вщент розбився.
– Та що ви собі дозволяєте? – вигукнула Людмила. – Та я вас за це…
– Це я зараз вас за це, – відповіла Валентина. – Викличу кого треба і скажу, що ви нас із чоловіком шантажуєте. Дістали десь наші фотки і тепер вимагаєте грошей. Подивимося, що з вами буде.
– Але я не вимагаю грошей!
– А що ви робите?
– Я хочу, щоб ви мені повірили, Валентина. Як же ви не зрозумієте. Я ж правду вам кажу. Правду! А ви?
«Готова, – подумала Валентина. – Спеклася. Можна закінчувати виставу».
– А я вам не вірю! – відповіла Валентина. – І мені дуже дивно, що до вас це ніяк не доходить.
У цей момент Людмила не витримала і заплакала.
– Що? – уїдливо поцікавилася Валентина. – Соромно стало? Ну, значить, ще не зовсім совість втратила.
Людмила не могла більше цього стерпіти і вибігла з під’їзду, крикнувши на ходу, щоб Ігор більше їй не дзвонив і не приходив, бо вона його знати не хоче і між ними все скінчено.
– Вона точно ненормальна, – сказав Ігор.
Валентина натиснула кнопку виклику ліфта. Двері відчинилися. Валентина увійшла в ліфт.
– А валізи? – запитав Ігор.
Валентина усміхнулася і натиснула кнопку утримання дверей. Після цього вона швидко пояснила чоловікові, що у валізах речі, які вона хотіла відвезти в пральню і в хімчистку.
– Відвезеш їх? – запитала вона. – А то щось я втомилася після розмов із цією авантюристкою. Червону валізу – в хімчистку, а зелену – в пральню.
– Запитуєш! Звичайно, відвезу, – радісно відповів Ігор.
Він у цей момент готовий був зробити для дружини що завгодно.
– А на зворотному шляху зайдеш у магазин?
– Зайду. Із превеликим задоволенням.
– Я тобі список надішлю, – сказала Валентина.
– Надсилай, кохана, – радісно відповів Ігор.
Валентина зітхнула, натиснула кнопку свого поверху, і двері ліфта зачинилися.
За дві години Ігор повернувся додому.
– Речі здав? – запитала Валентина, відчинивши двері.
– Здав, – відповів Ігор, – ось квитанції.
– І все купив, що я просила? – запитала Валентина, забираючи квитанції.
– Усе, що було в списку, який ти надіслала, – відповів Ігор. – Ти там стільки всього написала. Я змушений був половину своєї зарплати витратити.
– Шкодуєш?
– Анітрохи. Продовольчі товари в зеленій валізі, решта в червоній.
– Ну, молодець, – сказала Валентина, забираючи в чоловіка валізи.
Ігор теж хотів увійти, але Валентина його не пустила.
– А ти куди? – запитала вона.
– Так це, – відповів він. – Додому.
Валентина усміхнулася.
– Смішний ти, Ігоре, – сказала вона.
– А що такого смішного в мені?
– Та в тобі, Ігорю, все смішне. Особливо смішно те, що немає в тебе тепер тут дому.
– Як це?
– А ось так. І мене в тебе теж немає.
– А тебе чому немає?
– А тому що я від тебе пішла.
– Куди пішла?
Валентина ненадовго задумалася.
– А до себе додому і пішла, – відповіла вона.
– А я як же?
– А ти йди до Людмили, – відповіла Валентина. – Хоча… Після того, як ми тут із нею обійшлися, вона тобі не пробачить.
– Валентино, я тобі клянуся, що між мною і…
– Придумала! – радісно повідомила Валентина.
– Що придумала?
– Скажи Людмилі, що я їй вірю, що між вами було те, у чому вона хотіла мене переконати.
– Навіщо мені це їй говорити?
– Може, тоді вона тебе пробачить. Тільки, перш ніж до неї їхати, купи їй новий телефон, – сказала Валентина і зачинила двері.
Ігор трохи постояв біля зачинених дверей, подумав і вирішив зробити, як порадила дружина.
«Може, й справді, – думав Ігор, – Людмила мене пробачить, коли дізнається, що Валентина їй повірила».
Але Людмила, забравши в Ігоря новий телефон, не пробачила його і не пустила до себе, навіть коли дізналася, що Валентина їй повірила.
«Найбільше в цій історії мене пригнічує те, – думав Ігор, виходячи з під’їзду, – що на новий телефон для Людмили я витратив останні гроші».
Ігор поїхав у гуртожиток заводу, на якому працював. А до зарплати залишалося два тижні.