Ігор економив не тільки на туалетному папері та милі, але й з нелюбою дружиною від жадібності не хотів розлучитися. І дорого ж йому жадібність обійшлася

Валерія мила посуд на кухні, коли туди зайшов Ігор. Перед цим він вимкнув на кухні світло.

— Ще цілком світло і можна не витрачати електрику, — похмуро пробурчав він.

— Я прання хотіла поставити, — сказала Валерія.

— Вночі поставиш, — сухо промовив Ігор. — Коли електрика дешевша. І не треба такий сильний струмінь робити, коли воду вмикаєш. Ти дуже багато витрачаєш води, Валерія. Дуже багато. Так не можна. Невже ти не розумієш, що таким чином ти гроші наші даремно зливаєш?

Ігор зменшив натиск води. Валерія з тугою подивилася на чоловіка. Вона взагалі вимкнула воду, витерла руки та сіла за стіл.

— Ігор, ти дивився колись на себе збоку? — спитала вона.

— Я щодня тільки й роблю, що дивлюся на себе збоку, — сердито відповів Ігор.

– І що ти можеш сказати про себе? — спитала Валерія.

– Як про людину? – Уточнив Ігор

— Як про чоловіка та батька, — сказала Валерія.

— Чоловік, як чоловік, — відповів Ігор. — Батько, як батько. Нормальний, загалом. Звичайний. Не краще та не гірше. Як все. Чого пристала?

— Хочеш сказати, що всі чоловіки та всі батьки такі, як ти? — спитала Валерія.

— Ти чого хочеш? — спитав Ігор. — Посваритися хочеш?

Валерія розуміла, що зворотного шляху немає, і цю розмову слід продовжувати. Продовжувати до тих пір, поки до нього, нарешті, не дійде, що жити з ним – це мука.

— А знаєш, Ігор, чому ти досі не втік від мене? — спитала Валерія.

— А чому я маю піти від тебе? — запитав Ігор і криво посміхнувся.

— Ну, хоча б тому, що ти не любиш мене, — сказала Валерія. — І наших дітей ти не любиш.

Ігор хотів одразу ж відповісти щось, але Валерія продовжувала.

— І не треба казати, що це не так, — сказала Валерія. – Ти взагалі нікого не любиш. І сперечатися про це ми не будемо, щоб дарма час не гаяти. Я тобі зараз хотіла сказати про інше. Про те, чому ти досі не покинув мене та дітей.

— Ну то й чому? — спитав Ігор.

— Від скупості своєї, — відповіла Валерія. — Від своєї надмірної жадібності. Тому що ти жадібний настільки, що прощання зі мною — це для тебе не що інше, як величезна фінансова втрата.

Скільки ми разом? П’ятнадцять років? І на що витрачені всі ці роки? Чого за ці роки ми з тобою досягли? Ну, якщо не брати до уваги того, що ми стали чоловіком і дружиною, і в нас народилися діти. Які наші здобутки за ці п’ятнадцять років?

— У нас усе життя попереду, — сказав Ігор.

— Не все, — сказала Валерія. — У тому й річ, що не все. За весь час, що ми разом, Ігоре, ми жодного разу не їздили відпочивати на море. Ні разу. Я не говорю про закордонні подорожі. Але ми навіть у себе в країні нікуди не їздили. Відпустку ми завжди проводимо у місті. Ми навіть за грибами за місто не їздимо. А чому? Тому що це дорого.

— Тому що ми збираємо гроші, — сказав Ігор. – Для нашого майбутнього.

– Ми? – здивувалася Валерія. — Може, це ти збираєш?

— Для вас же я намагаюся, — сказав Ігор.

– Для кого, для нас? – Серйозно запитала Валерія. — Невже для мене та для дітей? П’ятнадцять років ти старанно щомісяця береш свої та мої гроші і відкладаєш на рахунок для мене та дітей?

— Так, — відповів Ігор. — Так, завдяки мені, у нас на рахунку знаєш скільки грошей уже?

– У нас? — знову здивувалася Валерія. — Може, це в тебе щось є, але не в мене і не в дітей. Втім… Може, я чогось не розумію… Гаразд… Давай перевіримо.

Дай мені, будь ласка, грошей, я куплю собі та дітям новий одяг. Тому що я вже п’ятнадцять років доношую те, в чому заміж за тебе виходила, і те, що мені дружина твого старшого брата віддає. І те саме наші діти. Вони доношують усе за своїми старшими двоюрідними братами. А головне! Я, нарешті, винайму окрему квартиру. Тому що я втомилася жити у квартирі твоєї мами.

— Мама виділила нам дві кімнати, — сказав Ігор. – І тобі гріх на неї скаржитися. А щодо одягу для дітей… Навіщо витрачатися на таку нісенітницю? Коли діти мого старшого брата вже виросли і їхній старий одяг цілком підходить для наших дітей.

– А я? — спитала Валерія. — Мені чий старий одяг підходить? Дружини твого старшого брата?

— А для кого тобі вбиратися? — спитав Ігор. – Це просто смішно. Ти мати двох дітей. Тобі вже тридцять п’ять років! Тобі не про шмотки думати треба.

— А про що мені думати? — спитала Валерія.

— Про сенс життя, — відповів Ігор. — Про те, що крім шмоток та іншого бабського барахла є багато інших речей… Великих! Що представляють набагато більшу цінність.

— Ти зараз про що? – Не зрозуміла Валерія.

— Я про духовний розвиток людини, — відповів Ігор. — Про те, що справді варте уваги. Я про те, що у своїй свідомості ти повинна піднятися вище за всю суєту навколо одягу, квартири та іншого.

– Зрозуміло, – сказала Валерія. – Тому ти всі гроші тримаєш на своєму рахунку і нам нічого не даєш. Заради нашого щасливого майбутнього. Щоби ми росли духовно. Я правильно розумію?

— Бо вам довірити нічого не можна,— закричав Ігор. — Тому що ви відразу все витратите. А на що ми житимемо, якщо трапиться щось? Про це ти подумала?

— Жити на що будемо, коли щось трапиться? — спитала Валерія. — Це ти добре сказав, Ігоре. Дуже добре! От тільки скажи, будь ласка, а коли саме ми почнемо… це саме… жити? А? Та невже ти не бачиш, що ми вже зараз живемо так, ніби воно це саме твоє «будь-що» вже настало!

Ігор мовчав, сердито дивився на дружину.

— Ти заощаджуєш навіть на милі, туалетному папері та на серветках, — продовжувала Валерія. — Ти з заводу тягаєш мило та крем для рук, які вам там видають.

— Копійка гривню береже, — сухо сказав Ігор. — Воно з дрібниць усе починається. А витрачатися на дороге мило, креми, серветки чи туалетний папір – це просто смішно.

— Ну хоча б приблизний термін встанови, скільки ще треба терпіти, — сказала Валерія. – Десять років? П’ятнадцять? Двадцять? Скільки ти ще маєш намір збирати, щоб нарешті ми могли дозволити собі пожити по-людськи? З гарним туалетним папером. Зараз мені тридцять п’ять і, зважаючи на все, термін ще не настав? Я правильно розумію?

Ігор мовчав.

— Спробую здогадатися, — вела далі Валерія. – Сорок років? Це як? Ми вже можемо почати жити, коли мені виповниться сорок?

Ігор мовчав.

— Розумію, — сказала Валерія. — Дурниці зморозила. Не подумала. Хто ж у сорок років жити починає. Дитячий вік Не час. Вибач. А п’ятдесят? У п’ятдесят років можна почати жити? А?

Ігор мовчав.

— Теж рано, — з розумінням сказала Валерія. — І справді. Ну, що це за вік? П’ятдесят! А раптом щось трапиться і ми всі по світу підемо з простягнутою рукою, якщо завчасно витратимося на гарний туалетний папір! Ти правий. В п’ятдесят рано.

А в шістдесят? Може, у шістдесят таки почнемо? Скільки в нас тоді буде на рахунку? Багато! І ось тоді ми й заживемо з тобою по-справжньому. Можна, я тоді куплю і собі, і дітям новий одяг?

Ігор мовчав.

— Слухай, Ігоре, — у голосі Валерії чулася тривога. — Я зараз, знаєш, про що подумала? А раптом ми до шістдесяти з тобою не доживемо? А що, дуже може таке статися. Харчуємося ми, через твою скнарість, гірше нікуди, і постійно переїдаємо. А знаєш, чому ми переїдаємо? Тому що їмо всяку дешеву погань, яку можна їсти великою кількістю.

Ми, Ігоре, їмо багато всякої дешевої погані. Ти ніколи не думав, що це шкідливо для здоров’я? Але не це головне. У нас із тобою постійно поганий настрій. Ти цього не помічав? Адже з поганим настроєм довго не живуть.

— Якщо ми поїдемо від мами і добре харчуватимемося, то ми не зможемо збирати гроші, — сказав Ігор.

– Не зможемо, – погодилася з чоловіком Валерія. — Саме з цієї причини я йду від тебе. Тому що я втомилася збирати гроші. Я не хочу більше їх збирати. Тобі це заняття подобається, а мені – ні.

— Як же ти житимеш? — жахнувся Ігор.

— Та вже якось проживу, — відповіла Валерія. — Не гірше, ніж зараз. Зніму квартиру для себе і дітей, і житиму. Моя зарплата — не менша за твою. Винайняти квартиру — мені вистачить. Ще на одяг, і на їжу залишиться. А найголовніше, мені не треба буде постійно вислуховувати твої лекції щодо економії електроенергії, газу та води.

Я користуватимуся пральною машиною вдень, а не вночі. І не перейматимуся особливо, якщо раптом забуду в туалеті або на кухні вимкнути світло. І туалетний папір я купуватиму найкращий. І на моєму столі завжди будуть паперові серветки. А в магазинах я купуватиму все, що захочу, не чекаючи знижок.

— Ти не зможеш нічого відкладати! — жахнувся Ігор.

– Чому не зможу? – відповіла Валерія. — Дуже зможу. Твої аліменти на двох дітей і відкладатиму. Хоча… ти маєш рацію. Я, звичайно, нічого не відкладатиму. Але не тому, що не можу. А тому що не хочу. Я витрачатиму всі гроші. Включно з твоїми аліментами. До копійки.

Я житиму від зарплати до зарплати. А на вихідні я привозитиму дітей. Уявляєш, яка це для мене економія. У цей час я ходитиму до театрів, ресторанів. А влітку я їздитиму до моря. Я ще не вирішила, куди саме. Але я обов’язково вирішу. Ось тільки звільнюсь від тебе і вирішу.

В Ігораа потемніло в очах. Йому стало дуже страшно. Не за дружину та не за дітей, ні. Йому стало страшно за себе. Він швидко розрахував, скільки в нього залишатиметься після виплати аліментів і витрат на дітей, яких привозитимуть на вихідні. Але найбільше його засмутили ймовірні витрати Валерії на подорожі до моря. На думку Ігора, це не просто гроші викинуті на вітер, а це його гроші.

— Я не сказала головне, — вів далі Валерія. — Той рахунок, на якому зберігаються гроші, ми поділимо.

– Як поділимо? – не зрозумів Ігор.

— Порівну, — відповіла Валерія. — І їх я теж витрачу. Скільки там за п’ятнадцять років назбиралося? Думаю, там чимала сума. І ці гроші я теж витрачатиму. Я не збиратиму на своє життя, Ігоре. Я житиму вже зараз.

Ігормовчки ворушив губами, намагаючись вимовити хоч слово, але в нього нічого не виходило. Жах від почутого скував волю і не дозволяв йому говорити і думати.

— А знаєш, яка в мене мрія, Ігоре, — сказала Валерія. — Я хочу, щоб коли прийде мій час йти назавжди, на моєму рахунку не було б жодної копійки. Тоді я точно знатиму, що витратила в цьому житті все, що в мене було.

Через два місяці Ігор та Валерія розлучилися.

Ігор  живе із мамою.

Часто сварить маму, коли вона забуває за собою виключати світло в місцях загального користування або включає пральну машину вдень, а не вночі, коли електрика дешевша. У таких випадках він довго розмовляє з нею про те, що копієчка гривню береже.