– І запам’ятай, синові прибиральниці ніколи не стати директором, – завжди повторювала вчителька

У нашому класі вчився хлопчина Паша. Нічим особливо не виділявся, ні двієчник, ні відмінник, середньої успішності, хіба, що до математики у нього схильність і любов була.

Навіть в олімпіадах районних приймав участь і якісь місця займав. Його мама працювала в школі прибиральницею і він їй нерідко після уроків допомагав.

Відра з водою тягав, підлоги мив, стіни … на початку його навіть підколювали з цього приводу, але він особливо не реагував і тому це швидко набридло однокласникам і до старших класів все це сприймали як цілком нормальне явище і навіть іноді допомагали його мамі відро з водою дотягнути куди-небудь по школі.

Була у нас вчитель біології Роза Йосипівна, вельми огидна особа. Ми її звали Роза-Йося або просто Йоська.

Вона була дуже меркантильною особою ​​і завжди намагалася бути ввічливою і милою з тими дітьми, батьки у яких були заможні або на хороших посадах і особливо не церемонилась з тими, хто не мав таких батьків.

Не любов до Павла у неї була особливою. Варто було йому погано підготуватися до уроку або виділитися поганою поведінкою на уроці – вона прям заряжалась божевільною енергією і поливала його всілякими епітетами, типу «нічого в житті не досягнеш», «нездарою ростеш – будеш тягарем суспільства», «такі як ти тільки псують життя оточуючим ».

Причому йому завжди потрапляло більше, ніж іншим в подібних ситуаціях, ну а з «особливими» дітьми вона взагалі була сама люб’язність і лояльність.

Одного разу, в момент таких нападок на Пашу вона сказала фразу від якої навіть мені стало вкрай неприємно – «Запам’ятай, син прибиральниці ніколи не стане директором, так само як і син директора ніколи не опуститься до прибиральника!».

На 20-річчя випуску зібралося більше половини класу, був і Пашка. Запросили декількох наших вчителів, в тому числі і Йоська, хоча в нашому класі вона класним керівником була, вона у свій час була «класною» у паралельного класу, з яким ми об’єдналися в 10 класі.

Йоська, хоч і неабияк постаріла, але сутність її не змінилася – мало не з порога кафе почала розпитувати у всіх хто чого досягнув.

Коли черга дійшла до Павла, вона уїдливо підколола: «Павлуш, ну а ти, чим займаєшся, сподіваюся підлоги не миєш?». Навіть не намагаючись посміхнутися жарту вчителя, Павло спокійно відповів: «Будинки  будую!».

– Будівельник значить? – продовжила Роза Йосипівна.

– Не зовсім. Фірма у мене  будівельна своя … Генеральний директор – скромно відповів Павло.

Обличчя Йоськи попливло, а мова стала незібраною і уривчастою. Остаточним ударом для неї стало, те, що коли вона зібралася їхати з кафе, просидівши з нами менше години, Паша розпорядився своєму водієві, на Мерседесі представницького класу, відвезти її додому.

У машину вона сідала похмуріше хмари.