– І в кого ти тільки така гадина вдалася?

У чоловіка не так давно помер дідусь, який залишив в спадок великий будинок за містом всім своїм внукам. Не порадившись за мною, чоловік домовився, що напише відмову. Адже його сестрі з дитиною квартира потрібніше. Та й у брата свого житла немає.

Це ж ми заможні – у нас ціла двокімнатна квартира в іпотеці. Що нам щомісячні платежі? Тьху, раз плюнути! При нашому сукупному доході в 15 тисяч віддавати 10 банку – копійки ж і так проживемо.

Плани на заміський будинок у рідні чоловіка були Наполеонівські. Сестрі –  студію купити, братові – грошики на перший внесок, там дружина хоче двокімнатну, не бажає цариця в однокімнатних хоромах жити, не за статусом. А мій чоловік – має залишитись ні з чим. Начебто – раз найстарший, то і повинен молодшим брату і сестрі поступитися.

Не тут то було. Прийшла зла  я і все змінила. Чоловікові прямим текстом сказала – піде до мами жити, якщо від своєї частки відмовиться. Ну і що, що у нас є квартира? Там, в сім’ях його брата і сестри, доходи ще більші ніж у нас. Просто звикли вони на широку ногу жити – суші-роли, ресторани, відпочинок закордоном. А краще б на квартири собі збирали.  Ні, не моя це справа, зрозуміло. Але і наша квартира іпотечна – не їхня  справа! А то знахабніли – «У вас же є де жити, ми теж хочемо!».

Чоловік, після розмови зі мною прийшов до мами й сказав:

– Мамо, будинок дідуся будемо продавати, гроші на три частини ділити. Що брат з сестрою куплять – там нехай і живуть. Вирішувати свої проблеми за мій рахунок я не дозволю!

Довго вчив, навіть перед дзеркалом репетирував. Добрий у мене чоловік, безвідмовний. Ось і їздять на його спині всі, кому не лінь. Свекруха викликала швидку. Серце прихопило. Театрально, з «Приведіть мені нотаріуса!» і «Я тебе не таким виховувала!»

Серце відразу пройшло, як чоловік нагадав їй про свою частку в її квартирі (по приватизації яка). Брат з сестрою на матусю все давно переписали. А я чоловікові не дозволяли. Тримаю цю частку про запас, як важіль тиску. Не хвилюйтеся, продавати цю частку або розмінювати свекрушину квартиру ніхто не збирається. Але, як то кажуть, запас кишеню не тисне.

Знаючи, звідки ноги ростуть, прийшла до мене делегація на уклін. Вперше мене назвали Мартою (а  то тільки мегерою називали), принесли мені до кави печеньки. І навіть слова не сказали про те, що я – п’явка і нахаба. Прогрес в наявності. Все-таки як дивно змінюються люди, коли їм щось від тебе потрібно.

– Марта, люба моя. Ну ти ж розумієш, як важко живеться моїм дітям. Я не кажу про твого чоловіка – йому пощастило, що він зустрів тебе. Але подумай про племінника! Невже, його батьки так і будуть жити зі мною. І …

– Мій чоловік не відмовиться від своєї частки. Завдяки їй, ми частково достроково погасимо іпотеку. Це – останнє слово. – я перебила промову свекрухи й посміхнулася.

– Ну ти, невістонька, нахаба!

Гаразд, мова б йшла про 50 тисяч. А тут – майже чотириста на кону. Хто, в здоровому глузді, віддасть такі гроші цим «нужденним» на житло? Закінчилася тирада матері чоловіка звинуваченнями в тому, що я обкрадаю дитину, її ненаглядного внука від донечки. Мій син, до речі, в той вечір вдома був, але любляча бабуся навіть не подумала заглянути до нього в кімнату і привітатися. А ось улюбленого внука я обкрадаю. Тим, що виступаю за те, щоб мій чоловік отримав належну йому за законом спадщину. Дивні люди, чесне слово.

Мені навіть відкат запропонували. Уявляєте? Все просто: я вмовляю чоловіка відмовитися від частки у спадщині на користь сестрички, а мені за це свекруха сто тисяч. Потім, після відмови. З вовками жити по вовчому вити. Я свекрухи на вушко шепнула, що подумаю. Подумала, подзвонила, погодилася на цей відкат. Але – гроші вперед. Що мені, сто тисяч зайві?

Ось у нужденних людей є сто штук. У них, бідолах, що перебиваються з хліба на воду (вони так моєму чоловікові скаржаться) є, а в мене – таких грошей немає. Вірніше – не було. Тепер є. Відкат я брала без свідків. А потім зробила морду цеглою – нічого не знаю, нічого не брала.

– І в кого ти тільки така гадина вдалася? – плюється в мене свекруха.

Як в кого? У Вас, мамо! Навчена своїм 9-річним шлюбом і 12-річним знайомством з Вами! Але ж колись я була наївною 19-річною дівчиною, яка з посмішкою заглядала в рот свекрухи. Я заплітала коси зовиці, що поспішала на перше побачення і допомагала з алгеброю діверу-десятикласникові. У відповідь я тоді отримала: «Не бачити вам мого материнського благословення, поки немає у мене шуби!» і жуйку в волосся від зовиці.

Спасибі, родичі. Саме ви навчили мене, що добра ви не цінуєте. Спасибі!