Хлопець не кличе заміж і, здається, ніщо не змусить його це зробити

Зустрічаємось із хлопцем уже шість років, а заміж він не кличе. Він потрапив до лікарні, і мене до нього не пустили, але його ситуація нічому не навчила.

Ми пройшли удвох усі випробування, які тільки можна уявити. По черзі втрачали роботу, вирішували проблеми із сім’єю. Давним-давно живемо разом, навчилися одне одного чути і слухати, у побуті немає жодних проблем. Разом готуємо, разом прибираємо квартиру.

Коля, мій юнак, у всіх питаннях просто чудовий. Він милий, ніжний, дбайливий. Іноді він дарує мені квіти без нагоди. І лише в одному ми ніяк не можемо зійтися – у шлюбі.

Я вже втомилася рахувати, скільки разів ми приїжджали на сімейне свято, і нам ставили запитання на кшталт «Коли заміж?». та «Коли дітки?». Дітей ми поки що не хочемо, час не настав. Тому на друге питання є чітка відповідь. Але ось на перше… Постійно доводиться мямлити щось, викручуватись, переводити тему. Не скажу ж я прямо, що мене просто не звуть!

Я дуже люблю Колю. Але він щиро вважає, що штамп у паспорті ніяк не вплине на наше життя. І його влаштовує той стан справ, який є зараз. Він мене кличе дружиною, так мене й уявляє новим знайомим. Але чомусь дійти до РАЦСу, щоби офіційно все оформити, йому не хочеться.

А я принципово не хочу нав’язуватись і кликати його першою. Адже я, як і багато дівчаток, у юному віці мріяла про гарну пропозицію руки та серця! І нехай навіть у нас немає грошей на пишне весілля. Грець із ним. Просто розписатися нам не заважає зовсім нічого!

Навесні Колі стало погано. Настільки, що серед ночі довелося викликати швидку. Лікар, що приїхав, сказав, що Колю потрібно терміново забирати до лікарні, і я, звичайно, поїхала разом з ним. І ось тут почалося найцікавіше.

Я розумію, що мені не дозволили б перебувати в операційній під час операції. Але мене не впустили навіть у поріг відділення! Медсестра заявила, що пропустити до хворого може лише родичів та членів родини. Прізвище інше? Все, гуляй!

Я так очманіла, що навіть не знайшла, що відповісти. Колю забрали всередину, оглядали, а потім оперували, а я не могла навіть у коридорчику біля палати на нього почекати!

Довелося дзвонити матері, і просити приїхати її з іншого міста. І наступного дня тільки разом із нею мені дозволили зайти всередину, щоб дізнатися про стан хлопця. А всю ніч перед цим я просто проплакала під головним входом лікарні, не знаючи, що робити та як бути..

Майже два тижні Коля пролежав у лікарні. Мені до нього приходити зрештою дозволили, але тільки в загальні години прийому. Рівно на тих самих підставах, що й друзям, колегам та знайомим. Я передати не можу, як злилася з цього приводу! Якби спочатку я могла представитися законною дружиною, то ні в кого й питань не виникло б!

Колю зрештою виписали, він повернувся додому. Але на мою версію подій тільки рукою махнув і заявив, що я себе накручую. Мовляв, йому і самому було нормально, і мама в будь-якому разі примчала б. Він потім неодноразово заявляв:

– Слухай, ну нормально ж було! Так, побув один. Але ж я знав, що ти десь там, мені цього вистачало. А те, що не пустили – правильно зробили, не було чого тобі мене таким бачити.

Я щиро цю його позицію не розумію. Дико прикро усвідомлювати, що такий показовий випадок нічого його не навчив. Я навіть пошкодувала, що це сталося не зі мною – може, у зворотній ситуації він зрозумів би, що я маю на увазі?

Образилася на Колю сильно, три дні з ним не розмовляла. Потім помирилися, звичайно, але осад все одно залишився неприємним. Давно б пішла при такому відношенні, але люблю його.