Хлопчику, і давно ти на моїй дачі живеш?

Мене звати Галина Петрівна, мені 60 років,  вже давно на пенсії, доживаю свій вік. Уже років 15 як живу сама по собі, ні чоловіка, ні дітей, ні подруг. У дітей свої справи, свої сім’ї в інших містах, чоловік давно помер, тільки і залишилася у мене моя дача – відрада і розвага. Як тільки стає трохи тепліше, я перебираюся сюди, прибираю будинок і ділянку, а потім саджу город, роблю клумби під квіти. Тут мені добре і спокійно.

Тільки взимку не можу я жити в селі, холодно в будинку і зі снігом самій важко справлятись. Допомагати нікому, ось і доводиться перебиратися в місто. Восени з листям нічого, справляюся. Цього року у вересні трохи застудилася, просиділа в місті цілий тиждень, але як тільки застуда пройшла, відразу поїхала в улюблене село.

Підходжу до свого дому, а там хвіртка навстіж. Невже, думаю, хтось в город заліз. Начебто все на місці, а тут дивлюся, і на дверях скоба від замка бовтається … Страшно стало, невже весь будинок обчистили, і чим їх привабила дача самотньої пенсіонерки !! Тихенько зайшла. Але вдома все стояло на своїх місцях, тільки ось на ліжку ковдра лежить, а я нею навіть не користувалася, в шафі на самій нижній полиці зберігаю, а на столі безлад … Ну вже посуд-то я точно завжди прибираю! Щось тут нечисто …

Перший переляк пройшов, і на його місце прийшов невдоволення. Хто ж тут господарював і за яким правом, ще й з моєї посуди щось їли і пили … Виглядаю з вікна, а за будинком хлопчик незнайомий сидить, розклав дрова, вогонь запалив, мабуть гріється, рученята виставив прямо до вогню. Ось він, мій непроханий гість, господарює …

Виходжу з дому і відкашлююсь, стежу за реакцією. «Хуліган» стрепенувся, подивився злякано, але не став тікати, навпаки, пішов прямо до мене:

– Вибачте мене, це я тут у вас пожив трохи …

Тихий і скромний, маленький, жалість відразу закопошилась в моїй душі:

– І скільки ти вже господарюєш тут? Чим харчувався-то?

– Тільки два дні … їжі у мене було трохи … хочете хлібця, ще залишився окраєць …

Хлопчина гордо простягнув прут, з нанизаним на ньому шматком білого хліба. Він парував і трохи обгорів по краях.

– Тебе як звати, хлопчику? І як ти тут опинився?

– Сашко я. Мене з дому прогнали мамка з вітчимом. Скандалять постійно, не хочу з ними жити, от і пішов …

– Тебе вже мабуть все село шукає, мати всіх на вуха підняла?

– Не шукають, все як завжди, я вже  не вперше йду. Іноді тижнями додому  не показувався, тільки всім все-одно на мене, вони навіть не помітили, що мене не було. Повертався, тільки коли вже дуже їсти хотілося, та й не раді мені були …

Виявилося, що хлопчина взагалі не з нашого селища. Звичайний, банальний але сумний сценарій. Мати безробітна, вітчими змінюються як рукавички – один краше іншого, їжа в домі з’являється рідко, все більше випивка і скандали.

Серце стиснулося від туги після такої розповіді, і чим же допомогти йому, вік уже чималий, оформити на себе хлопчика точно не зможу по закону. Сашка, звичайно, в будинку  я залишила і погодувала, але всю ніч крутився від різних думок. А під ранок згадала про одну стару знайому, яка обіймала впливову посаду в адміністрації, і вирішила зателефонувати, якщо і не допоможе, так хоч підкаже, куди звернутися.

Віра Іванівна мене запевнила, що в моїй ситуації можуть допомогти, пообіцяла, що візьме під свій контроль. Довелося багато походити, позбирати різні документи, але вже через пару тижнів, я стала законною  опікункою Олександра. Він не вірив своєму щастю, а от його матір так і не схаменулася з приводу сина.

Так і живемо тепер, немов онук і бабуся, взимку в квартирі, а решту часу на дачі. Скоро Сашко вже в школу піде, я впевнена, що він буде відмінно вчитися, адже він уже пише, читає, відмінно рахує і навіть малює! І навіть є в нього хист  до малювання …