Григорій вирішив піти з сімʼї і забрати з собою все, що він подарував дружині та доньці. Але його план провалився

Минуло вже 20 хвилин, а Григорій так нічого ще й не сказав. Адже він планував сказати саме під час вечері, коли вся сімʼя була у зборі.

Вечеря вже добігає кінця, а він мовчить. Не наважується заговорити. Надто вже тема розмови делікатна. Не знає Григорій, із чого почати.

«Та що це таке, справді, — сам на себе сердився Григорій. — Адже дорослий мужик, не дитина! Дочці вже шість років. А все чогось боюсь. І добре б якщо злочин який задумав вчинити. Або щось аморальне. Тоді ще можна зрозуміти. Але в тому й річ, що перед законом і совістю своєю я чистий. І при цьому мені все одно страшно. Чому цікаво?

Григорій бавив годину і тому їв не поспішаючи.

«На початку взагалі можна сказати що завгодно, — думав Григорій, — і цим просто привернути увагу Тані. А потім перейти до головного».

Він так і вчинив.

— У житті чоловіка, Таня, — урочисто сказав Григорій, — бувають такі моменти, коли світ, що оточує його, починає бачитися інакше. Ще вчора було одне, а сьогодні інше. І зі зміною світу змінюється і сама людина, і її життя. Я правильно говорю?

Сказане анітрохи не зацікавило дружину, а от дочка щось таке почула.

— Як по-іншому бачиться світ, тату? — спитала шестирічна Машенька.

— Не так, як учора, доню, — відповів Григорій, дивлячись при цьому не на дочку, а на Таню. – Інакше!

— Не відволікайся, Машенько, — сказала Таня, — їж мовчки.

Але Машенька не могла їсти мовчки. Їй було цікаво дізнатися, що це за такі моменти, коли раптом світ бачиться по-іншому.

— А яким ти бачив світ учора, тату? — спитала Машенька. — А що сьогодні бачиш?

Три дні тому Григорій оголосив дружині, що йде.

– Не до іншої! — одразу уточнив він. – Не думай. Тут у мене чисто. І нічого такого нема. Просто я стомився. Ці сім років вимотали мене повністю. Але щоб ти знала, Таня, я йду і нічого з собою не беру. Все залишаю тобі та доньці.

– Що все? – здивувалася Таня.

— А все, що ти і я набули за сім років спільного життя, — відповів Григорій.

– Ах, це, – спокійно відповіла Таня. – тоді зрозуміло.

— Отже, я йду й утримувати мене не станеш? Як не станеш і дорікати?

— Іди, коли втомився. Мені нема в чому тобі дорікнути.

— Ну, тоді я так і зроблю, — спокійно підбив підсумок Григорій. — піду, як і обіцяв, ні з чим. Але не сьогодні.

– Не сьогодні?

— Я ще поживу в тебе якийсь час. Сподіваюся, ти не заперечуватимеш. Я розумію, що це твоя квартира і ти маєш право вимагати, щоб я вже зараз покинув цей дім. Але мені просто нікуди йти. Ти ж знаєш. Я не місцевий. У цьому місті в мене крім тебе та доньки немає нікого. Не повертатись ж до батьків. Тим більше, що я не хочу покидати це місто. Я звик до нього. Мені тут подобається.

— Так, — погодилася Таня.

— Але ти не думай, Таня, я швидко знайду собі квартиру і тоді вже піду, — сказав Григорій. — Я не збираюся експлуатувати твоє добре ставлення до мене.

— Та я й не думаю.

– От і не думай. Крім того, Таня, не виключено, що за цей час, поки я з вами, я передумаю йти. Будь-яке може бути. Раптом у світі щось зміниться, і я подивлюся на життя інакше? Адже таке теж не виключено.

– Не виключено, – погодилася Таня.

І ось минув тиждень. І у світі справді щось, мабуть, трапилося, бо погляди Григорія різко змінилися. Не щодо того, щоби піти, ні. Піти він хотів, як і раніше. А щодо того, щоб піти ні з чим.

«Чому я мушу йти ні з чим? — думав тепер Григорій. — Я маю право на дуже багато в цьому домі. Нехай сама квартира мені й не належить, але… Одних подарунків за сім років, скільки я зробив. І Тані і Машеньці. Чому ж я маю від цього відмовлятися?

Я не мільйонер і з неба на мене гроші не падають. Не виключено, що в майбутньому я матиму іншу сім’ю. Чому ні? І вже зараз, як відповідальна людина, я маю думати і про неї теж».

Натхненний перспективою мати у майбутньому іншу сім’ю, Григорій дуже відповідально підійшов до вирішення цієї проблеми. Він навіть список склав усього того, що він дарував. І тепер за обідом він думав, як цей список пред’явити Тані.

— Вчора, Машенько, — відповів Григорій на запитання доньки про мінливість світу, — я дивився на світ через рожеві окуляри і бачив усе лише у блакитному світлі.

– А сьогодні? — спитала Машенька.

– Сьогодні! — урочисто вигукнув у відповідь Григорій, дивлячись на Таню. — Сьогодні, доню, світ постав мені в усьому своєму неподобстві. Я побачив його таким, яким він є насправді.

— А що ти побачив, тату?

— Стаю вовків, Машенько, — відповів Григорій, — злу, голодну, готову будь-якої хвилини з’їсти будь-кого, хто слабший. І я зрозумів, що в цьому світі інакше не вижити, як не стати вовком.

– Ти вирішив стати вовком? — спитала Машенька.

— Не я вирішив, доню,— палко відповів Григорій,— а світ змусив мене стати ним.

Сказавши це, Григорій подивився на Таню

– Ти не турбуйся, квартиру я вже собі знайшов, – сказав він. – сьогодні і з’їжджаю.

– Я не турбуюсь.

– Але…

– Я все пам’ятаю, – сказала Таня, – ти все залишаєш мені й дочці. Забираєш тільки своє. І твої речі я зараз тобі допоможу зібрати.

— Ні, не лишаю все тобі й дочці.

– Не залишаєш? – здивувалася Таня. — Але ж ти казав, що…

— У мене змінилися обставини, — відповів Григорій, винувато дивлячись у підлогу. – Я подумав, що це буде несправедливо. Насамперед несправедливо по відношенню до вас.

– До нас?

— До тебе та Машеньки. Я не хочу, щоб ви мучилися докорами сумління, що вигнали мене з дому ні з чим. Адже муки совісті, Таня, це найважчі муки. Якби ти знала, як я іноді…

— І що хочеш забрати? – щапитала Таня.

— Тільки те, що я подарував вам, — відповів Григорій. – Нічого іншого. Тільки це. Сподіваюся ти не проти.

– Добре, – погодилася Таня, – я не проти.

– Ось список, – швидко сказав Григорій.

– Список? – здивувалася Таня. — того, що подарував?

— Там написано все, — сказав Григорій.

Таня почала читати список подарунків.

— Холодильник, пральна машина, кондиціонер, кавомолка, кавоварка…? — здивовано читала Таня. — відколи вони раптом стали подарунками?

— Ну як же? – вигукнув Григорій. — Адже всі ці речі я дарував тобі. Невже ти забула? Добра ж у тебе пам’ять. Гаразд, я не гордий. Нагадаю. У другий рік нашого спільного життя, 8 березня я подарував тобі холодильник. Забула? Я купив його за власний кошт. І я тобі відразу тоді сказав, що це мій подарунок тобі на 8 березня. Згадала?

— Я думала, що ти так жартуєш.

– Які тут можуть бути жарти, – образився Григорій. — А на третій рік на день святого Валентина? Пам’ятаєш? Я тоді подарував тобі пральну машину.

— Як не пам’ятати, — сказала Таня. — пам’ятаю, звісно. Таке важко забути.

— Вся побутова техніка у нашому домі — це мої подарунки тобі на ті чи інші свята, — сказав Григорій. — а пам’ятаєш, як я подарував тобі пластикові вікна на твій день народження?

– На мій день народження?

— Ти тоді ремонт у квартирі почала, а я віддав тобі всю свою зарплату і сказав, що тобі на пластикові вікна. Від мене. Як подарунок на твій день народження. Невже забула? Чи ти знову скажеш, що я так жартував?

— Так-так, — відповіла Таня. – Я пам’ятаю. І тепер розумію, що ти не жартував.

— Добре, що ти не сперечаєшся, Таня, — сказав Григорій. — Мені було б неприємно сперечатися з тобою на цю тему. Тим більше, що… Ти ж знаєш, я вищий цього всього. Матеріальне як таке мене ніколи не хвилювало. В принципі.

Я ніколи не гнався за посадами та високими зарплатами. Навіщо? Мені вистачало й тих дванадцяти тисяч, що я одержую щомісяця. І щомісяця я віддавав тобі ці гроші, Таня, так?

– Так.

— Жодного разу не було такого, щоб я приховав від тебе хоч частину своєї зарплатні. Щомісяця ти…

— За винятком тих місяців, коли ти робив свої подарунки, Григорію, — нагадала Таня. — І ми жили на мою зарплату, яка втричі більша за твою.

— Правильно, — погодився Григорій. — Тому що в такі моменти я хотів зробити тобі та дочці приємне. І я зробив свій внесок у наш сімейний бюджет у вигляді подарунків. І я ніколи, чуєш, Таня, ніколи не ревнував тебе до твоєї високої зарплати.

— А ти не думав, Григорію, на що ми жили весь місяць, коли робив свої подарунки? Ми ж жили на мою зарплату.

– Як тобі не соромно, Таня? – сказав Григорій. — Я ж для вас старався. Згадай, як ти тішилась, коли я робив тобі ці подарунки.

– Мені?

– А кому ще? Тобі, звісно. Все моє життя було присвячене тільки тобі та дочці нашій. Невже ти цього не бачила? Ну тоді я розумію, чому захотів раптом розлучитися з тобою. Ти ж нічого навколо себе не бачиш. Згадай, як раділа Машенька, коли я дарував їй ляльки.

— Які ти теж вніс до списку і тепер хочеш забрати, — уточнила Таня.

– Так! — вигукнув у відповідь Григорій. – Хочу! Бо…

— Тату?! — здивовано вигукнула Машенька. – ти хочеш забрати мої ляльки?

— Бачиш, доню, — сказав Григорій. – Це не прості ляльки. Вони колекційні. Дуже дорогі. Я купував їх за власний кошт.

— Але ж ти мені подарував їх, — обурилася Машенька. – вони мої!

— Так складаються обставини, доню, — відповів Григорій. — Я тут ні до чого. Світ такий. А я всього-на-всього живу за його суворими законами. Не засмучуйся, доню. Я забираю в тебе всього шість ляльок. Але інші іграшки: кубики, кеглі, м’ячики, брязкальця, скакалки та інше, я залишаю тобі. Я ж твій тато, Машенько. Я люблю тебе.

— Ти все це збираєшся сьогодні забрати? – запитала Таня.

— Ні, ні, — відповів Григорій. — Сьогодні я заберу лише легке. Що влізе у дві валізи. Свої речі та ляльок. Машенько, сходи принеси ляльки татові. А ти можеш починати збирати мої речі.

Машенька дбайливо загорнула кожну ляльку в рушник і обережно поклала в чемодан. В іншу валізу Таня зібрала всі речі Григорія.

Григорій уважно стежив, як укладалися валізи.

«Щоб не дай Бог, — думав він, — не підклали мені туди якоїсь погані. Жінки здатні і не таке. Від них можна очікувати».

– Будемо прощатись? — ніжно сказав Григорій, коли всі речі було зібрано. — Завтра ввечері я заїду за рештою подарунків. З машиною та вантажниками.

— Приїжджай, — відповіла Таня.

Було вже десята вечора, коли Григорій узяв валізи та вийшов із квартири.

«Добре, що я не посоромився і вимагав повернути подарунки, — думав Григорій. — Це чесно. Завтра заберу інше. А за вікна та інше, що я дарував, але що неможливо забрати, я грішми з неї візьму. Щоб усе було справедливо».

«Навіщо я дозволила йому ляльок у Машеньки забрати? – переживала вночі Таня. – Треба було вигнати його й усе. Уявляю, як Машенька переживає».

Таня пішла до дочки, щоб заспокоїти її. Але Машенька вже міцно спала, а на її столику стояли всі шість ляльок.

«Як це?! — радісно здивувалася Таня. — А що тоді Машенька поклала до валізи замість ляльок?»

Замість ляльок Машенька напхала у валізу інші свої непотрібні іграшки. Все це вона акуратно загортала у рушники під виглядом ляльок. І робила це так спритно, що Григорій нічого не помітив. Хоча був поруч.

Таня дізналася про це за дві години після від’їзду Григорія. Він зателефонував і повідомив, що ляльок нема.

— Замість колекційних ляльок ,— кричав він,— ви підсунули мені якийсь мотлох.

— Хіба це мотлох? – запитала Таня. — Це не мотлох. Це також дитячі іграшки. Вони цілком підходять для твоєї нової сімʼї.

Але Григорія це не заспокоювало. Він хотів мати вдома саме ці ляльки.

— Завтра я приїду і заберу ляльки разом із рештою подарунків, — сказав він. — І давай одразу домовимося, Таня, щоб жодних сюрпризів.

А потім Григорій озвучив суму, яку хоче отримати за свої подарунки, які неможливо вивести.

— Можеш ці гроші просто переказати мені на карту, — запропонував він.

— Ти знаєш, Григорію, — відповіла Таня. — Я вирішила не віддавати тобі завтра твої подарунки. Ти отримаєш їх пізніше. Може бути.

— Як це… пізніше? — дивувався Григорій. — Що означає «може бути»?

– Це вирішиться під час нашого з тобою розлучення в суді, – відповіла Таня. — Я, звичайно, не маю сумніву, що суд визнає твоє право на них. Але хочу, щоби все було за законом. І тоді ти їх і забереш.

— А суд точно визнає моє право?

— Я думаю, тобі не важко довести це.

– Ти так думаєш?

– Ну, звичайно, – відповіла Таня. — Ти ж надаси суду довідку про свою зарплату і підкріпиш це переконливими доказами, наскільки дорогі тобі ці речі. Розкажеш, як ти все це дарував мені та дочцв на ті чи інші свята. Суду такі розповіді подобаються.

– І все? – здивувався Григорій. – І суд вирішить все віддати мені?

– Ну, звичайно, – відповіла Таня. — Хіба він може вчинити інакше?

Григорій погодився. І дуже був здивований, коли з часом мало того, що залишився без дорогих його серцю подарунків, так ще й аліменти на дочку платить.

І тепер уже Григорій не сумнівався в тому, що помилявся, коли думав, що живе у безжальному світі вовків.

– Ні! — думав тепер Григорій. — Жахливий світ, у якому я живу, набагато страшніший. Що там вовки! Добрі та милі собачки, які хіба що не гавкають, а виють. А тут! Все набагато страшніше. Тому що це світ крокодилів. Тихий світ. У якому якщо їдять когось, то роблять це без зайвого шуму.