Господиня. Історія з життя кота
Кіт сидів на кухні навпроти незнайомої жінки і слухав, як вона, дивлячись на нього, говорила тихим голосом:
– Ну і що мені з тобою робити? Казала ж я бабусі, що не треба було тебе брати, але ж ні …. Ну і що мені робити тепер?
Коту було вже три роки і він абсолютно розумів по інтонації голосу, що говорить людина. Він прекрасно зрозумів, що цій жінці він не подобається і що він їй не потрібен, не дивлячись на те, що обличчям вона була схожа на його колишню господиню.
Те, що господиня померла, він знав. Він просто це бачив. В ту ніч він лежав в ногах господині і бачив, як її душа плавно піднялася до стелі і попливла в вікно, помахавши йому рукою.
Три дні він слухав, як нова господиня квартири твердила йому одне, і теж, що він їй не потрібен, що вона його скоро вижене на вулицю або віддасть комусь.
Він ходив по кімнатах квартири, де з’явилися якісь нові речі, і те, як вони пахли, йому явно не подобалося. Намагався не потрапляти на очі людям, які з’являлися в його будинку.
В його будинку, де раніше було тепло і затишно, стало раптом холодно.
В один прекрасний день кіт просто пропав з квартири. Жінка, яка тепер жила в цій квартирі черговий раз вийшла на кухню, щоб дати коту їжі і виявила, що вчорашня їжа стоїть не зачеплена. Вона покликала його, але ніхто на її поклик не відгукнувся.
– Може так і краще, – сказала вона полегшено.
Кіт пішов сам, не чекаючи, коли його виженуть або куди-небудь віднесуть, як не потрібну річ. Він тихо прослизнув в відчинені двері, коли в квартиру черговий раз щось вносили і вантажили.
Він довго йшов невідомими раніше стежками. Перелазив паркани і перебігав дороги. Він йшов від місця, де стало холодно і де ніхто ні кого не любив.
У нього кидали каміння хлопчаки, він двічі звалювався з даху, але він вперто все далі і далі йшов від минулого життя.
Він зупинився тільки тоді, коли зовсім виснажився і втомився. Хотілося їсти, в животі моторошно бурчало, нагадуючи коту, що він не їв вже три дні.
Кіт озирнувся. За стареньким парканом стояв невеликий дерев’яний будиночок. Було схоже, що в ньому ніхто не живе. Кіт понюхав повітря. Їжею не пахло. Зате від будинку повіяло теплом і спокоєм.
Кот проліз в дірку в паркані і тихо прокрався до будинку. Ще здалеку він побачив на горищі відкрите вікно. Ось туди він і заліз.
На горищі було навалено сіно. Пахло мишами. В одному кутку лежала стара ковдра. Кіт ліг на неї і вперше відчув, що він удома, що він втомився і лапи гудуть. У животі знову забурчало, але кіт закрив очі і заснув.
Він прокинувся від людського голосу. Кіт прокрався до відчиненого вікна горища і через щілину подивився вниз.
У дворі він побачив дівчинку, яка з кимусь розмовляла і при цьому щось викладала в залізну тарілку. Те, що це їжа. кіт зрозумів відразу, в повітрі смачно пахло. Кіт зосередився на їжі. Шлунок знову забурчав.
Він, як на полюванні, тихо спустився з горища і ховаючись в траві став крастися до тарілки з їжею, до того ж дівчинка кудись пішла.
Він швидко підскочив до тарілки і схопив найбільший шматок, який йому попався і відбіг убік. І вчасно. Через будинку йшла дівчинка, а за нею, по стежці, бігла руденька собака, слідом за якою шкутильгали два товстеньких цуценята.
– Підемо, моя хороша, – ласкаво говорила дівчинка, – я тобі з малюками їсти принесла, підемо.
І раптом кіт почув голос своєї господині. Ні, це був інший голос, але кіт почув те тепло і любов в голосі цієї дівчинки, яке він чув колись у себе вдома.
– Ух ти! – вигукнула дівчинка, – так у нас тут гості! Ти теж голодний, котик.
Виявилося, що кіт сидів майже поруч з тарілкою, йому не вистачило сил відбігти далеко. Він насторожено подивився на дівчинку. А вона, не звертаючи на нього уваги, пригощала щенят і собачку. Він доїв вкрадений шматок і повернувся до тарілки.
Дівчинка, помітивши, що кіт не тікає, поклала поруч з тарілкою ще пару шматочків:
– На, їж, – сказала вона спокійно, – дивлюся ти зовсім голодний. Потім дістала якусь миску і налила трохи молока.
– Попий, тобі зараз треба, а то з голоду як би погано не було.
Кіт якосьзаспокоївся. З’їв все, що йому поклали, і випив молоко. Потім пішов і заліз на горище, де знову заснув на своїй ковдрі. Він зрозумів, що тепер він точно дома.
Так він жив все літо. І все літо дівчинка приходила і годувала його і Жучку, так вона її називала руду собаку і її щенят.
Кіт зміцнів, поправився і змужнів. Тепер вони всі разом їли з однієї тарілки і кота це ні скільки не бентежило. Це тепер була його родина.
Він навчився ловити мишей у себе на горищі і тепер, коли приходила дівчинка, він урочисто приносив їй мишку, як подяку за їжу. Та сміялася і казала – спасибі. Він дозволив їй гладити себе, відчуваючи то тепло, яке колись давно відчував в тому далекому часі.
А потім настала осінь. Ночами стало холоднішати. Кіт не знав що таке холод, він жодного разу не бачив снігу і був здивований, побачивши, як одного ранку летять білі мухи. На дворі стояв кінець жовтня.
На цей раз дівчинка не прийшла, а приїхала на возі з дідусем.
Кіт насторожено дивився з висоти горища на незнайому людину.
Дівчинка пройшла у двір і стала викладати їжу і на цей запах з будинку, де мешкала собача родина, вискочили спочатку Жучка, а за нею два цуценя.
– Ох ти! Так тут ціле сімейство, – засміявся дід.
– Так! – засміялася дівчинка, – зараз ще і кіт прийде, – і вона подивилася на горищне вікно.
Кіт не почув з голосі діда загрози і спустився вниз, але все таки повільно підійшов до тарілки, де вже трапезували Жучка з цуценятами.
– Іди, не бійся, – сказала дівчинка і погладила кота по спинці.
Він заспокоївся і почав їсти.
– Ну, що мої хороші, їдьмо но додому, – сказав дід, – досить вам тут поневірятися. Він підхопив цуценят і поніс їх на віз.
Жучка побігла слідом. Кіт насторожився.
– Котя, підемо, не бійся, ми поїдемо додому до дідуся, в ліс, там вам всім буде добре, – сказала дівчинка коту.
Він уважно подивився на неї. Цей голос тим, як вона говорила, нагадав йому господиню, яка ось так же колись підібрала його ще маленького на вулиці і принесла додому.
Дівчинка дбайливо взяла кота на руки і пішла до воза. Поклала його в велику корзину, вистелену якоюсь теплою ганчіркою.
Кіт не пручався. Він закрив очі. Він знову повірив людині.
Тварини, напевно, єдині істоти, які прощають нам все.
І люблять нас, не дивлячись ні на що.