Головна проблема наших з мамою відносин і мабуть я не одна така… Варто прочитати всім батькам!

З раннього дитинства я мріяла бути найкращою для батьків. Коли мені було 5 – 12 років і я розуміла, що через невелику кількість часу мене чекає смачна морквина, наприклад, поїздка в інше місто з класом або мені дуже хотілося якусь іграшку, то я починала поводитися добре.

Я намагалася не напартачив, все не зіпсувати, докладала максимум зусиль. Тут же отримувала на час статус «хорошої дівчинки», якщо у батьків були гроші й можливості, то отримувала заповітний приз, а потім вже могла трохи розслабитися. Я була не з тих дітей, які падають на підлогу в магазині та починають некрасиву істерику. Це не моя тактика.

Все що було потрібно – продовжувати називати мене хорошою дівчинкою і виставляти попереду мене морквини і я б рухалася вперед із задоволенням. Похвала мене заряджала, я розуміла, що я на вірному шляху. Вона окриляла, розумієте?

Але мамі здавалося, що якщо говорити мені дуже багато хорошого, то я зазнаюсь, розслаблюсь, перестану намагатися і тоді на кожну дрібницю вона реагувала гостро. Доходило до того, що вона називала мене двієчницею, хоча по факту я була найрозумнішою у своєму класі, практично відмінницею. Мама була для мене авторитетом, і чужа похвала не переконувала мене в тому, що я молодець, а мамині причіпки переконували, що я дурепа і невдаха.

Але якщо я дурепа, то навіщо старатися? І я перестала. Так, причіпок стало більше, оцінки стали гіршими, але тепер все було справедливо. Мама мала рацію на мій рахунок. Вона ніколи не просила мене, тільки намагалася змусити … «Я зараз видам тобі завдання», «ти повинна» … Після такого опускалися руки й нічого не хотілося робити. На зло.

Життя тривало, школу я закінчила всього з однією трійкою, решта чотири й п’ять. Побачила мамин атестат, а там … скажу лише, що мама вчилася значно гірше за мене. І я запитала маму навіщо вона лякала мене, що я піду працювати двірником або на завод? Навіщо називала двієчницею?

Мама лише знизала плечима і сказала, що її батько так називав. І вона це все потім транслювала на мене. Навіщо? Можливо, це просто закладено в природі людини. Але хоч я все ще намагаюся домогтися її схвалення, це відбувається несвідомо, але я перестала себе міряти її мірилом.

Коли я пояснила, що так зі мною не працює, пояснила, як зі мною простіше домовитися, щоб усім було добре, вона лише вирішила, що я вважаю її «поганою матір’ю». Після наших сварок у мене опускаються руки, як тоді в дитинстві. Іноді я по кілька днів намагаюся морально відновитися. А у відповідь тільки й чути «Ось бачиш, я була права».

Я не знаю чим пояснити цей феномен, коли людина більше хоче бути правою, ніж щасливою. Якщо ваша дитина не слухається вас, може варто запитати чому? І як її краще мотивувати?