─ Фу! Чим у вас так смердить? ─ з такими словами до маршрутки заходили майже всі. Водій тільки безпорадно посміхався і знизував плечима. Але згодом обурення змінилися на співчуття

─ Фу! Чим у вас так смердить? ─ з такими словами до маршрутки заходили майже всі. Один хлопець взагалі видав:

─ Ну і сморід! А де протигази?

Водій безпорадно посміхався і знизував плечима.

─ Та наче все подивився, скрізь перевірив. Ніде – нічого. У той бік їхав – все нормально було, нічим не пахло.

─ Не смерділо! ─ хтось поправив із салону.

Але, їхати треба, тому пасажири намагалися дихати через раз і кулею вилітали на своїй зупинці, щоб швидше ковтнути свіже повітря.

Щойно заходили нові пасажири, все починалось спочатку. Одна дама кілька зупинок обурювалася умовами перевезення, обіцяла поскаржитися аж до адміністрації президента на «цей кричущий випадок»! Інша багатозначно паплюжила абстрактного винуватця «аромату», натякаючи, що він не мився років сто і взагалі не знає, для чого люди придумали душ.

Імпозантний чоловік мовчав, прикриваючи носа хусткою, але весь його вигляд говорив про те, що ще трохи і він вибухне від обурення.

Коли маршрутка під’їжджала до чергової зупинки, всі вже знали, що зараз говоритиме кожен новий пасажир і практично не помилялися у своїх припущеннях. Здивувала лише одна жінка похилого віку в модному капелюшку.

Вона легко, з абсолютно прямою спиною зайшла, незважаючи на помітний, дуже солідний вік, і відчувши огидний «аромат», не сказала ні слова, а лише зневажливо підняла брову. Потім, мовчки пройшла в кінець салону, сіла біля вікна і вдала, що нічого особливого не помітила.

А пристрасті продовжували вирувати. Хтось пропонував відкрити люк нагорі, хтось – всі віконця. Хтось лаяв водія, сиру погоду, погане обслуговування та життя загалом. Але були й ті, що зазнавали незручності, не вимовивши жодного слова.

Коли до закінчення маршруту залишалося кілька зупинок, горда, мовчазна старенька велично піднялася і повільно пішла з кінця салону вперед, пригальмовуючи біля кожного пасажира на кілька секунд.

─ Що ви робите? ─ обурено вигукнув імпозантний чоловік, коли зрозумів, що літня леді його… обнюхує.

─ Шукаю того, хто вже півгодини випробовує мій нюх на міцність, ─ спокійно відповіла бабуся і ніхто не здивувався її пишномовності ─ і, повірте, я його знайду.

З цими словами вона зупинилася навпроти молоденької дівчини у білій куртці.

─ Ну-с,, попалися? ─ очі бабусі буквально вп’ялися у свою здобич, ─ дозвольте запросити вас вийти геть.

Дівчина мовчки підвелася і попрямувала до виходу. Пасажири вже дружно приготувалися висловити їй своє «фі», але маршрутка несподівано сіпнулася. Дівчина машинально схопилася за поручень, відірвавши руку від куртки, яку притримувала знизу, і та відчинилася, виявивши світові сумну картину.

За пазухою у дівчини був собака: страшний, брудний, кудлатий, наляканий, зі змученим поглядом і безперервними сльозами. За всю дорогу собачка не видала жодного звуку!

─ Ось, знайшла. Сиділа неподалік лави на зупинці. Везу додому. Відмию, і до лікарні, ─ тихо сказала дівчина.

─ Чого ж вона так смердить? ─ запитав хтось.

─ Її, схоже, якоюсь хімією облили. Ось ─ пляма на спині. Рана серйозна. Тому і сморід.

Пасажири із співчуттям дивилися на нещасну тварину. Усі почали радити, як вилікувати собаку без клініки – адже це влетить у копієчку. Бабуся дала номер знайомого ветлікаря, який може приїхати додому. Вони більше не обурювалися запаху, ніби його й не було.