Фіктивний шлюб заради порятунку

Михайло йшов по перону і радів ласкавому, весняному сонцю. Молодий чоловік, вісім років був на заробітках в Чехії, ​​працював на будівництві. І ось зараз, заробивши дуже пристойну суму грошей та накупивши матері з сестрою подарунків, поспішав додому.

– Хлопчино, тобі куди? Сідай підкину! – почув ззаду себе знайомий голос.

– Дід Іван! Не впізнав мене? – зрадів хлопець.

Старий приклав долоню до чола, і примружившись, став розглядати незнайомця.

– Це ж я, Михайло! Невже так змінився?

– Міша! Ось так зустріч! Ми вже й не сподівалися тебе побачити! Хоч би звісточку дав про себе.

– Я в такій глушині працював, а у вас телефону немає. Як мої? Мама, Світлана, все в порядку? Племяшка моя як, мабуть, в школу ходить уже? – посміхнувся хлопець.

Старий опустив очі, і зітхнув важко:

– Так ти нічого не знаєш … Кепські справи, Міша… Скоро три роки буде, як матері твоєї не стало. Сестра в загул пішла, а потім і зовсім, кинула Настуню і пропала.

– А Настя? Де вона? – змінився в обличчі Михайло.

– Світлана її взимку кинула, ми не одразу дізналися. Замкнула дочку в будинку і втекла. Через три дні, почула моя бабця шум, пішла подивитися, а дівчинка стоїть у вікні заплакана, про допомогу просить. Забрали Настю. Спочатку в лікарню, а потім в інтернат.

Всю дорогу їхали мовчки. Іван вирішив залишити хлопця зі своїми думками, не лізти зайвий раз в душу. Через пів години старий  “запорожець” зупинилася біля покинутого двору. Михайло дивився на зарості впізнавав рідний дім. На очі чоловіка навернулися сльози.

– Не впадай у відчай, Міша. Ти молодий, сповнений сил, швидко порядок наведеш. Знаєш, а поїхали до нас. Відпочинеш з дороги, пообідаємо разом. Бабка моя зрадіє дуже, – запропонував старий.

– Дякую, я додому піду. Увечері загляну до вас. Весь день Михайло розчищав двір, а ввечері, до хлопця завітали гості: дід Іван зі своєю дружиною, бабою Марією.

–  Мішка! Як же ти змужнів! Справжній красень! – старенька кинулася обіймати сусіда. – А ми вечерю принесли. Зараз поїмо, а потім допоможемо тобі в будинку порядки навести. Як добре, що ти повернувся!

– Може вам щось відомо про Світлану? Як же так? Адже вона порядною дівчиною була завжди… – запитав за вечерею хлопець.

– Ні. Нічого не знаємо. Не витримала бідолаха. Спочатку чоловіка втратила, потім маму … Навалило занадто багато на тендітні плечі. Що з Настусею будеш робити? Може забереш?  Ти ж дядько  рідний все-таки, – запитала баба Марія.

– Не знаю. Наведу спочатку вдома порядок, потім поїду провідаю племінницю. Подивимося, вона ж мене зовсім не знає.

Через тиждень, чоловік вирішив все таки поїхати в місто, побачитися з Настею. По дорозі Михайло зайшов в магазин з іграшками. Симпатична, чорнява дівчина, зустріла покупця теплою посмішкою.

– Вам допомогти з вибором? – запропонувала вона.

– Так. Я зовсім нічого не розумію в іграшках. Ляльку напевно дайте для семирічної дівчинки і ще щось, на ваш розсуд.

Дівчина швидко дістала красиву лялечку в коробці і настільну гру.

– Ось! Це те що вам треба. Зараз всі дівчатка в захваті від таких лялечок і гра користується популярністю.

– Спасибі! Сподіваюся моїй племінниці сподобається, – зрадів Михайло.

Настя, спочатку холодно зустріла дядька. Дівчинка дивилася спідлоба і мовчала. Побачивши подарунки, Настя трохи відтанула і нарешті посміхнулася.

– Ти мене не знаєш зовсім, – почав Михайло.

– Знаю. Мені бабуся з мамою показували твої фото і все розповіли про тебе, – перебила дівчинка.

– Так? – посміхнувся Міша. – І що розповідали?

– Що ти добрий і хороший. Дядя Міша, коли ми поїдемо додому? – тихо прошепотіла Настя, озираючись.

Питання дитини завело чоловіка в глухий кут. Він зрозумів, що дівчинці доводиться не солодко тут.

– Настю, тебе ображають? – так само тихо запитав Міша.

– Так, – дівчинка опустила голову і заплакала.

– Зараз я точно не зможу тебе забрати, але обіцяю, що скоро ти будеш вдома. Не сумуй. Добре?

– Добре, – прошепотіла Настя.

Михайло відразу ж пішов до директора інтернату й дізнався невтішні новини.

– Я розумію, що ви рідний дядько і все таке … Але, для опікунської ради мало родинних зв’язків. Ви офіційно працевлаштовані?

– Ні. Я ж розповідав, що тільки минулого тижня з заробітків повернувся. Але у мене є досить велика сума грошей, – намагався пояснити хлопець.

– Це не аргумент! Все повинно бути офіційно. Ваш сімейний стан? Дружина, діти, є?

– Ні, – похитав головою Михайло.

– Погано, дуже погано … Якщо дійсно маєте намір оформити опікунство, вам потрібно влаштується на роботу і одружитися.

– Але це ж не робиться за один день! А Настя хоче додому!

– Нічим не можу допомогти, – розвів руками директор.

Провівши майже весь день в місті, Михайло ледве встиг на останній автобус. Чоловік сів на вільне місце і занурився в тяжкі роздуми.

– Ой, доброго вечора! – почув поруч приємний голос

. – Це ви? – здивувався хлопець. – Як ви тут опинилися?

Біля нього сиділа та симпатична продавщиця, яка допомогла з вибором іграшок.

– Додому їду, в Ілінці. Я працюю в місті, а живу в селі, з бабусею, – пояснила дівчина.

– Треба ж! Так ми з вами земляки! – засміявся чоловік. – Я теж з Ілінців.

– Мене Анна звуть, – посміхнулася красуня.

– Михайло.

– Вашій племінниці сподобалися подарунки?

– Так, – важко зітхнув чоловік.

Від безвиході, хлопець все розповів мало знайомій дівчині.

– Так … Ситуація. Ніколи не схвалювала цих правил. Виходить, що у нас все вирішують довідки, а що у людей в душі відбувається, мало кого цікавить, – обурилася Аня.

– Аня, а я згадав тебе. Ти внучка баби Віри. Вірно?

– Так, – посміхнулася дівчина. – А я вас зовсім не пам’ятаю.

– Ти ще зовсім юною була, коли я їхав. Давай на ти перейдемо, адже не чужі  люди.

– Міша, мені здається, що я можу допомогти тобі з роботою. Нам в магазин вантажник потрібен. Робота не важка, товар нам два рази в тиждень завозять. Головне, довідка буде.

– Дуже добре! Залишиться лише дружину знайти, та й по всьому! – засміявся Михайло.

На наступний день, чоловік взяв документи і поїхав влаштовуватися на роботу. Анна замовила слівце перед директоркою і його прийняли без проблем. Після обіду Михайло накупив солодощів та пішов провідати Настю. Додому повертався знову з Анною.

– Спасибі. Ти дуже виручила мене.

– Добру справу робимо, не потрібно мені дякувати. От би з дружиною тобі швидше визначиться …

– Це неможливо. У мене навіть знайомих дівчат немає вільних. Все заміж повискакували, поки я працював.

– Безвихідних ситуацій не буває! Потрібно думати, – серйозно сказала дівчина.

– Аню, а ти? Ти ж вільна? – зрадів Михайло.

– Так, але я не збираюся поки заміж, – почервоніла дівчина і відсторонилася від хлопця.

– Ти не зрозуміла. Давай зробимо фіктивний шлюб. Ну, для довідки. А через півроку розлучимося.

Аня дивилася на нього як на божевільного, не знаючи, що відповісти. Такого розвитку подій дівчина не очікувала. З одного боку – Аня хотіла допомогти дівчинці. З іншого – вона зовсім не знала Михайла.

– Будь ласка! Я заплачу тобі добре. Допоможи нам! – не здавався хлопець.

– Добре. Тільки платити не потрібно. Я роблю це заради Насті, шкода дівчинку.

– Ура! Завтра ж підемо до сільради, попросимо, щоб нас розписали швидше. Настя дуже зрадіє цьому! – радів Михайло.

Через два місяці Настя вже була вдома. Перший тиждень, чекаючи повторного візиту комісії, Аня жила в будинку Михайла. Молоді люди боялися викриття, адже їм довелося зробити багато, домагаючись опікунства. Настя була дуже рада поверненню додому. Погано те, що дівчинка дуже прив’язалася до Анни.

– Настю, я ж пояснював тобі, що Аня мій друг. Вона не справжня дружина.

– Ну і що? Хіба вона не може постійно жити з нами? – здивувалася дівчинка.

– Ні. У Ані є свій будинок. Є бабуся, яка за нею нудьгує.

– Але ми теж будемо сумувати за нею.

– Будемо, – посміхнувся Міша. – Аня обіцяла, що буде приходити до нас в гості.

Через пару днів, Аня пішла додому. Настя з дядьком залишилися одні.

– Нічого, зараз почнемо будівництво нового будинку. Нам ніколи буде нудьгувати, – підбадьорював дівчинку Михайло.

– Дядя, а якщо мама повернеться? Ти мене не віддаси їй? – запитала з острахом дівчинка.

– Не бійся. Я твій опікун і нікому не віддам тебе.

Час йшов. Михайло почав будівництво будинку. Чоловік думав, що зайнявшись справою, забуде про Аню. Але думки про дівчину, ніяк не виходили з голови. Нудьгувала і Настя. Дівчинка щосуботи визирала Анну біля воріт, але та, рідко заглядала до них в гості.

– Дядя, а коли Аня прийде? – нила дівчинка.

– Не знаю. Напевно зайнята.

– Давай ми до неї сходамо? – запропонувала Настя.

– Це не зручно. Нас  ніколи не запрошували в гості.

– Але ж ти її чоловік? Хоч і не насправді?

– Так. Чоловік випадковий, – засміявся хлопець.

– Значить нам можна до неї в гості.

– Добре, ввечері підемо, – здався Михайло.

Настя одягла саме красиву сукню, потім побігла до сусідів і повернулася з великим букетом квітів.

– Настю, квіти навіщо? – здивувався хлопець.

– Подаруєш Ані.

– Правильно дівчинка міркує, – втрутилася баба Марія, яка прийшла разом з Настею. – Тобі наполегливішим потрібно бути. Ви така красива пара!

– Та не потрібен я їй. Чого причепилися? – розсердився Михайло.

– Багато ти знаєш! Ти теж їй подобаєшся, з боку нам видніше, – промовила старенька.

Взявши букет, Настя з Михайлом вирушили до Ані. Дівчина розвішувала прання у дворі. Побачивши гостей, Анна почервоніла і розгубилася:

– Молодці, що прийшли. Проходьте, зараз вечеряти будемо!

– Бачиш, а ти боявся! Даруй квіти і пропонуй руку і серце! – шепотіла Настя, штовхаючи дядька в бік.

Михайло почервонів як хлопчисько, потім прокашлявся і простягнув букет:

– Аню, будь моєю дружиною!

– Так ми вже одружені, – розгубилася дівчина.

– Справжньою дружиною …

З хати вийшла баба Віра і розчулилася від побаченого.

– Ну нарешті! Ця дурненька, скільки сліз пролила в подушку, але сказала, що перша не піде. Боялася, що не потрібна тобі.

– Потрібна! Ще як потрібна! – закричала Настя. – Це я його змусила і букет нарвала. Сам би він не додумався!

Михайло з Анною переглянулись і засміялася.

– Молодець, дитинко! – похвалила баба Віра. – Підемо, допоможеш мені на стіл накрити.

– Це правда? Тебе Настя змусила? – посміхнулася дівчина.

– Чесно? Так. Сам би я не наважився. Боявся, що ти виженеш мене, – сказав Михайло, обіймаючи Аню.