Федору було зручно, адже його безробітна дружина повністю залежала від нього. Але одного разу йому приснився віщий сон, після якого він перестав бачити хороше у завтрашньому дні, боячись, що дружині він не буде потрібен

— Я не хочу, щоб ти працювала, Анна.

– А я хочу.

— Навіщо тобі працювати? Не розумію. Моїх грошей нам на все вистачає.

— А я хочу мати гроші. Свої! Які можу витрачати на будь що. Не питаючи в тебе дозволу.

— Та як же це, Анна? Адже я чоловік твій. А ти? Без мого дозволу збираєшся гроші витрачати?

— То ж я свої гроші витрачати збираюся, Федоре! Свої! Які сама зароблю.

— Дивна в тебе якась логіка, Анна.

– Чому дивна?

– Та тому що! По-твоєму, виходить, що у нашій сім’ї є твої гроші, а є мої? Так чи що?

– А хіба ні?

– По-моєму ні. На мою думку, в нашій сім’ї все спільне.

– Спільне? – здивувалася Анна.

– Так! — захоплено відповів Федір.

— Якщо так… Якщо загалом… Тоді я хочу купити собі машину.

– Ні, Анна. Машину не можна.

– Чому?

— Ми вже маємо машину.

– Це твоя машина. А я хочу свою. Розумієш? Свою.

– Я не дозволяю.

— А кажеш, що маємо спільні гроші.

— Але ж машина тут до чого? — дивувався Федір. — Ось до чого тут машина, скажи?

— Ти серйозно не розумієш, Федоре? — серйозно дивлячись на чоловіка, спитала Анна. — Чи придурюєшся?

Федорові навіть страшно стало від такого її погляду.

– Серйозно, – злякано відповів він. – Не розумію.

— Коли ти купував собі машину, ти дозволу не питав.

— Правильно, — погодився Федір. — Тому що в нашій сімʼї гроші я заробляю. Навіщо мені питати в тебе дозволу?

— А мені, виходить, питати треба? Так?

– Тобі треба.

— І при цьому ти стверджуєш, що у нас гроші спільні?

— Ну звісно, ​​спільні! — радісно вигукнув Федір. — Які ще?

— Знаєш, ти хто, Федоре Михайловичу, після цього? — розлютившись, спитала Анна.

– Я твій чоловік? — радісно відповів Федір. — І мене дуже бавить, коли ти мене на ім’я та по батькові називаєш. У такі моменти я тебе ще більше люблю.

— А ти мене в такі моменти ще більше бісить. І я тебе ненавиджу. І якби не діти, давно пішла б від тебе. Тож завтра я йду влаштовуватись на роботу.

– А діти?

– У садок! – відповіла Анна.

— Як у садок? Обох?

– Обох! І нема чого тут! А за півроку куплю собі машину. І дозволу в тебе питати не буду. А знаєш, яку машину собі куплю?

– І чути не хочу.

Анна назвала марку автомобіля. Федір відчув легке запаморочення.

— Ось тільки посмій, Анна. Тільки посмій. Ти мене знаєш.

– Що посміти? На роботу влаштуватися? Або машину купити? Чи ти дітей маєш на увазі?

– Анна! Я тебе попередив!

– Ах, він мене попередив! — драматично вигукнула Анна. – Дивіться на нього. Ну, значить, завтра і влаштовуюсь на роботу. Ось сумнівалася ще. Думала. Іти чи не йти. Але тепер коли ти попередив, сумніви відпали. І машину куплю найдорожчу. У борги влізу, але куплю.

— Ти не посмієш, Анна!

— Ще як посмію. І вона стоятиме поряд з твоєю. А всі дивитимуться і порівнюватимуть твою потвору та мою красуню.

— Анна, вгамуйся!

— А ще я хлопати буду дверима своєї машини якнайголосніше. Щоби ти чув.

– Анна, зупинись!

— Я ставитиму її так близько від твоєї, щоб, відчиняючи двері, дряпати ними твою машину.

— Вгамуйся, Анна! З вогнем граєш.

– Так-так! Я подряпаю твою потворну машину, коли відкриватиму двері своєї красуні. Так і знай. А всі будуть говорити, ну що це за дивна людина, яка поставила свій страшний драндулет поряд із такою дорогою, шикарною, сліпуче красивою машиною? На що він розраховував?

– Анна!

— Так, Федоре, так. Саме так все й буде. Я піду від тебе. Віддам дітей у садок, влаштуюсь на роботу, куплю собі шикарну машину та піду від тебе.

У цей момент Федір не витримав і прокинувся. Він глянув на сплячу поряд дружину.

– Анна?! — перелякано сказав Федір.

– Чого тобі?

— Ти це… Учора казала, що машину хочеш.

— Та годі. Переживу якось.

«Ну, ти, може, й переживеш, — подумав Федір, — а от я, якщо таке справді станеться, навряд чи зможу пережити».

— Та ні, — сказав Федір. — Навіщо відмовлятися від своєї мрії, коли є можливість. Тільки давай купимо тобі поки що якусь маленьку машину. Добре?

Анна дивилася на чоловіка широко розплющеними очима і мовчала.

— Не таку шикарну, як у мене, — вів далі він. — Ну, доки ти не навчилася добре їздити?

Анна продовжувала мовчати і здивовано дивилася на чоловіка.

– Гаразд? — злякано спитав він.

– Гаразд, – спокійно відповіла вона.

А за півгодини вони встали і пішли снідати.

А невдовзі, після покупки простенької машини, Анна віддала дітей у садок і влаштувалася на роботу. А ще через деякий час вона купила собі той самий розкішний автомобіль, про який розповідала Федорові уві сні.

Купила за свої гроші! Не влазячи у борги. Прийшла до салону і купила. І після цього Федір уже з тривогою дивився у своє майбутнє. Бо нічого доброго він там не бачив.