Дивне прохання про допомогу, яке мене сильно розізлило

За вікном жаркий літній ранок і я збираюсь на роботу. У двері квартири постукали, я відчинила і зі мною привіталась сусідка. Вона  вже досить літня жінка, яка живе зі мною на одному сходовому майданчику.

Тамара Яківна запитала, чи не зможу я їй купити в аптеці ліки за списком, бо сама вона спеку зовсім не переносить. А вже о восьмій ранку в затінку за тридцять і на небі жодної хмаринки немає.  Мені не шкода. Куплю, звичайно. У мене теж мама літня, їй теж сусіди іноді допомагають (велике їм за це спасибі).

Тамара Яківна дала мені великий список препаратів і поцікавилася, в якій аптеці я буду їх купувати. На моє абсолютно резонне зауваження, що в тій, яка мені по дорозі на роботу і, до речі, в якій можна скупитися дешевше, ніж в нашій, біля будинку, була дуже дивна реакція – сусідка стала наполягати, щоб я принесла їй ліки саме з аптеки, яка біля будинку і мені абсолютно не по дорозі.

Я відмовилася. Запропонувала сходити пізніше, після роботи, але і це не влаштувало. В результаті Тамара Яківна кричала на весь під’їзд не надто приємні фрази в наказовому варіанті:

– Мені терміново потрібно! Ну і що, що тобі не по дорозі? Мені ліки потрібні з нашої аптеки.

В результаті шановна Тамара Яківна пішла за ними сама. На мене, звісно, страшенно образилася. А я так і не зрозуміла, по-перше, яка різниця в якій аптеці купувати, по-друге, що за нахабство так нав’язувати свої примхи чужій, фактично, людині? А може це спека так на людей діє або магнітні бурі?

І врешті-решт, якщо не влаштовує моя допомога, чому б не подзвонити дочці чи синові?