Дуже шкодую, що стала домогосподаркою, сім’я мене не цінує

Раніше я думала, що жінці досить бути просто коханою дружиною, матір’ю і господинею. Думала: якщо буду щосили піклуватися про них, то близькі це оцінять. Але цінують, як з’ясувалося, зовсім за інше. Наприклад, за стрункі ніжки або вміння вести бесіду, красиво одягатися, заробляти гроші. Одягатися так, щоб чоловіки на мене озиралися, я не вмію, грошей теж не заробляю, базікати без угаву теж не можу.

А домашня робота, яку я день у день виконую, сприймається чоловіком і дітьми як щось абсолютно буденне. І поступово на тебе починають дивитися тільки як на хатню робітницю і не більше. Чоловік зранку збереться на роботу в вигладженій свіжої сорочечці, чмокне в щічку – і вперед, до яскравих красивих жінок, які не соромляться навіть дзвонити нам додому.

А я залишаюся одна-однісінька: в старих линялих джинсах, фартусі і зі шваброю в руках. У чому ж ще робити прибирання? Увечері він приходить – а я все та ж, хоч і трішки причепурена. Але, найстрашніше, що та ж думками, почуттями, відчуттями. Що я можу розповісти йому нового? Як борщ варила? Підлогу мила? Не цікаво йому це, у нього свої проблеми. Хмикне щось – і за газету. А я від образи ледь не плачу, але помилково.

Це сталося не відразу, прийшло з роками. Поступово з жінки, з якою рахуються, я перетворюватися в жінку, яку лише сприймають як безмовну річ, яка не має своєї думки. Років зо три тому перетворення здійснилося остаточно, і тепер я пожинаю гіркі плоди того, що колись дозволила віддати своє життя на розтерзання близьким.

Скажете, занадто цинічно звучить? Можливо. Але хіба це не катування, коли навіть власні діти тебе не поважають? Дочка недавно сказала, що у її подруги мати – підприємець. І при цьому так глянула на мене, що я готова була крізь землю провалитися. А все через те, що не ходжу на службу, не веду ділові переговори і взагалі не, .. не, .. не … А драю, мию, готую і створюю затишок їм усім.

Тобто, як я зрозуміла, моя праця домогосподарки сьогодні не цінується і на повагу мені розраховувати не доводиться. Питається, для чого мені потрібно було заміжжя, діти? Чи є у мене взагалі близькі люди поруч? Або це всього лише споживачі, які в разі чого переступлять через тебе і підуть далі? На жаль, в їхніх очах я бачу лише відчуження, яке ніяк не можна назвати любов’ю.

Зараз мені сорок чотири. Дочка збирається заміж, син вчиться в інституті. Теж дівчинка у нього є, може скоро одружиться. Ще трохи і залишимося ми з чоловіком удвох. Та й чи залишимося? Щось останнім часом пізно він почав приходити з роботи. І я його розумію: вдома йому нудно, не цікаво. У кожного з домочадців своє життя, а на мене їм за великим рахунком наплювати. Страшно думати про майбутнє, якого у тебе практично немає. І про те, що долю свою я розміняла – на ті самі «сімейні цінності», від яких, вибачте, зараз нудить.

Звичайно, сім’ю я свою люблю, але буває так важко на серці, що хоч вовком вий! А молодим я хочу порадити: не міняйте кар’єру на швабру, не женіться за, здавалося б, спокійним життям без злих начальників. Повірте, домашня праця – це дуже важка праця. Але на роботі ви отримуєте і повагу, і матеріальну компенсацію, а вдома – одні претензії за невчасно поданий чай. Чи потрібно вам таке?

джерело