– Думаєш, 3 роки достатній термін для жалоби? Зрадниця! – образився на мене син

Син на мене образився, бо я наважилася зав’язати стосунки з чоловіком. Руслан чомусь вирішив, що я недостатньо довго страждала через смерть чоловіка, зрадила його пам’ять.

Ми з чоловіком прожили довге спільне життя: майже п’ятдесят років були одружені. Я вийшла за нього ще дівчиськом, мені тільки стукнуло вісімнадцять.

Жили ми по-різному. Іноді були моменти, коли хотілося все кинути та втекти на край світу. У мене характер, у чоловіка теж була своя думка на всі запитання. Але до кінця днів ми жили разом. Якби він не помер, то так і жили б: про розлучення не було й мови. Однак чоловіка не стало.

Мені на той момент було шістдесят шість років. Вік досить серйозний. Я не думала, що в мене будуть ще якісь прихильності.

Три роки так воно й було. Жила онуками, спілкуванням із сім’єю сина, доглядом за своєю кішкою та за квітами на підвіконні. Кілька разів їздила до подруг, які мешкають в інших містах.

Із Семеном познайомилася випадково і зовсім не романтично. Я забула вдома окуляри, тому в магазині попросила його мені допомогти, бо я щось заплуталася в цінниках.

Потім він мене провів до дому, допоміг донести сумки, так і поспілкувалися. Не думала, що з цього знайомства щось вийде, а от вийшло. Семен попросив у мене номер телефону та зателефонував.

З того часу він почав мене витягувати на різні прогулянки. Це було незвичайно та цікаво. Життя заграло якимись новими фарбами.

Близько півроку ми мали просто прогулянки та чаювання, але потім Семен запропонував з’їхатися. Сказав, що хоче проводити зі мною більше часу.

Це було несподівано, але я подумала та погодилася. Не в мої роки брати довгі паузи, щоби зробити свій вибір. Із Семеном мені було добре, у нас виявилося багато спільних інтересів. Він ніколи сам на місці не сидить і мені не дає, що мене тішить.

Переїжджала я до квартири Семена. Він сказав, що чоловікові його старомодного виховання буде набагато комфортніше, якщо жінка переїде на його територію.

До того ж і квартира його більша за мою і знаходиться в історичній частині міста: виходиш на вулицю – і відразу поруч парк, де дуже приємно прогулюватися.

Семен допоміг мені перевезти речі, свою квартиру просто закрила. Здавати не хочу та й страшно: зараз незрозуміло, хто її зніме, проблем потім не розхлібаєш.

Коли переїзд уже відбувся, я розповіла про це синові. Все ж таки він повинен знати, що я живу тепер за іншою адресою. Бо приїде в гості, дізнається від сусідів, що мене вже давно не бачили, панікувати почне. Особливо, якщо я черговий раз телефон удома забуду.

Реакція Руслана мене вразила. Він спочатку мовчав, а потім почав мене звітувати, як школярку.

– Думаєш, три роки достатній термін для жалоби? Зрадниця! – кричав він мені в слухавку.

Син вирішив, що я своєю поспішністю зрадила пам’ять свого чоловіка, його батька. Але я вважаю інакше. Я не висиджувала покладений за протоколом жалобу, просто так життя розпорядилося.

Мені майже сімдесят років, моє життя вже хилиться до заходу сонця, кожен день може стати останнім. То чого я маю висиджувати і вичікувати?

Не в моєму віці займатися такими дурницями. Треба поспішати жити, надолужувати те, чого не вистачало мені раніше, чого не бачила і не знала.

Син поставив ультиматум, що зі мною знову спілкуватиметься лише в тому випадку, якщо я повернуся додому і перестану “ганьбитись”. Робити я це, звісно, ​​не збираюся. Як і переконувати сина. Він або сам зрозуміє, які дурниці вимагає, або не зрозуміє. Але це будуть лише його проблеми.