Друзі не запросили нас на весілля, бо порахували, що у нас немає грошей на подарунок

З моєю подругою Мариною ми познайомилися ще на першому курсі агропромислового технікуму. Наша дружба почалася швидко і легко, а на третьому курсі ми одночасно зустріли своїх чоловіків. Це сталося на вечірці на честь Святого Валентина. Хлопці також навчалися в одному коледжі. Все закрутилося, ми почали дружити парами.

Через деякий час ми з Олександром зіграли весілля, а ось Марина з Антоном поки не поспішали узаконювати стосунки. Але я була впевнена, що ми ще гуляємо на їхньому святі, і з нетерпінням чекала цього дня. А нещодавно ми із Сашком відсвяткували новосілля. Купили в іпотеку та обставили велику трикімнатну квартиру, бо в майбутньому плануємо дітей.

З друзями ми зараз бачимося не дуже часто, оскільки багато працюємо, беремо додаткові зміни та інші підробітки. Грошей у нас вистачає, але все ж таки хочемо якнайшвидше закрити іпотеку і зайнятися плануванням малюка.

Проте рідкісні зустрічі ми все ж таки влаштовуємо. Ось цими днями, наприклад, запросили до нас на піцу. Хотілося побачитись і побалакати.

Увечері пролунав дзвінок у двері.

– Ось і ми! Привіт привіт! Принесли ігристе та тортик на додаток до піци! – Марина з Антоном зайшли до передпокою

– Привіт, чудово! Зайвими не будуть. Давай сюди, я поки що на кухню віднесу. Сашко сидить у кімнаті. А ви мийте руки і проходьте, – привітала я друзів.

– Добре, чекаємо на тебе. У нас є новина, – посміхнулася Марина.

«Хм, вона така радісна. Може, Антон нарешті зробив пропозицію? Ну зараз і дізнаємося», – подумала я.

Я розрізала та розклала піцу по тарілках, прихопила келихи.

– Ну, що у вас за новина? Давай, розказуй!

– Ми тепер чоловік та дружина! – радісно заявила Марина, схопивши руку Антона, і показала нам Сашком їхні обручки.

– Вітаю, а ви чого навіть весілля не грали? – здивувалася я.

– Та ні ж! Весілля було, фотографії ще робляться. Як будуть готові, ми викладемо на сторінку, – як ні в чому не було відповіла подруга.

– Лише родичів запрошували, чи що? – здивувався Сашко.

– Ні… ми багато кого кликали, – пояснив Антон моєму чоловікові.

– А нас тоді чомусь не запросили? – вже не витримала я.

– Ну, ви зовсім недавно квартиру в іпотеку взяли. Ось ми з Антоном і подумали, що після такої великої покупки вам зайві витрати у вигляді святкувань не потрібні. Та ще й весільний подарунок купувати треба. А це теж чималі гроші, – змалювала ситуацію Марина, відкушуючи шматок піци.

– І лише тому ви нас не запросили на весілля? Ми стільки років дружимо! А ви не думаєте, що ви нас образили цим вчинком? – запитала я у друзів, заглядаючи їм в очі.

– А ви що, образилися, чи що? – відповіла запитанням на запитання Марина.

– Ну, так знаєш, у цьому мало приємного, якщо чесно, – сухо сказала я.

– Пфф! Теж мені через дурниці такі ображатися. Кинь це діло! – спробувала підбадьорити мене подруга.

– Ви нам на весілля взагалі нічого не подарували, але ж ми все одно вас запросили. Адже справа не в подарунку! Антоне, а ти чому мовчиш? – я хотіла розгледіти в їхніх очах хоч краплю каяття.

– Я чого. Ми з Мариною поговорили, от і прийшли до такого рішення, – спробував викрутитись Антон.

– Ідіть ви тоді додому. Все одно від цього вечора вже нічого доброго не дочекаємось, – мій чоловік підвівся з-за столу і показав «друзям» на двері.

Я залишилася сидіти у кімнаті, навіть не пішла з ними прощатися. Розчарування палило мене зсередини.

Я була впевнена, що нічого не зможе зіпсувати нашу дружбу сім’ями. Уявляла, як наші діти разом зростатимуть, як ми їздитимемо на спільний сімейний відпочинок тощо. А що зрештою? У такий урочистий день друзі просто проігнорували нас.

Мені дуже гірко та прикро. Сашко відчуває такі ж почуття, просто намагається не подавати виду. Не знаю, чи захочемо ми й надалі спілкуватися з такими «відданими друзями».