Дружина не розуміє, що мені потрібний особистий простір, і хоче бути поруч 24/7

З першою дружиною я розлучився, бо за одинадцять років шлюбу ми стали один одному просто чужими людьми. У нас ріс спільний син, але, здається, останніми роками п’ять ми розмовляли лише в його присутності. А коли залишалися наодинці, то просто кожен сидів у телефоні та займався своєю справою.

Зрештою, нам обом це набридло, ми почали розмовляти на цю тему, зрозуміли, що почуттів ні в кого не залишилося і нам обом буде краще, якщо кожен піде своєю дорогою.

Розлучення пройшло досить спокійно, я залишив квартиру дружині та синові, а сам переїхав до однушки, яка мені дісталася від батьків і яку ми до цього здавали. З дитиною я спілкуюся регулярно, дружина не перешкоджає цьому.

Чесно сказати, після розлучення мені не дуже хотілося заводити нові відносини. Я працював, зустрічався із друзями, займався вихованням сина. Якщо й спілкувався з жінками, але все це було несерйозно, про що я їм одразу й говорив.

А потім я зустрів Віру. І між нами одразу виник якийсь зв’язок. Не знаю, як вийшло, що ми так швидко зблизилися. При тому, що я починав спілкуватися з нею так само, як і з іншими жінками. Сказав, що мене поки що не цікавлять серйозні стосунки.

Зазвичай дівчата, які на це погоджувалися, теж не хотіли зустрічатися зі мною, і ми один одного чудово розуміли. Ми просто збиралися у них або в мене для сексу і вранці розходилися.

Але з Вірою все було інакше. Після нашої першої ночі я прокинувся від смачних запахів, які долинали звідкись із кухні. Я пішов туди і побачив, що вона перемила весь мій брудний посуд і приготувала сніданок.

– Та ти чого! – сказав я. – Не треба було.

– Мені нескладно, – посміхнулася Віра.

І якось з кожною зустріччю вона оточувала мене своєю турботою. Якщо інші жінки хотіли від мене залицянь, ресторанів та подарунків, коротше, отримувати все більше і більше, Віра, навпаки, готова була мені віддавати. Увага, ласка, турбота.

І вже за кілька місяців я зрозумів, що давно не думаю про інших жінок. І що не хочу більше ні з ким зустрічатися, окрім неї. Запропонував Вірі жити разом, вона погодилася. А за рік я зробив їй пропозицію.

Тоді мене відмовляли деякі друзі, казали, що Віра молодша за мене на дванадцять років, що їй ще треба “нагулятися”, що вона ще нічого не розуміє в житті. Мені було байдуже, бо я знав – Віра мене по-справжньому любить, а це головне.

І після весілля все було просто чудово. Моя дружина, як і раніше, дбала про мене, і я був просто в раю. Тільки ось через кілька місяців після весілля я зрозумів, що воно дуже мене любить. Це виражалося в тому, що дружина просто не могла проводити час без мене.

Спершу я цього не помічав. У цій любовній ейфорії ми завжди були разом. Або вдома, або ходили кудись. Я брав Віру на сімейні свята, або коли ми зустрічалися з моїми друзями.

Але потім мене якось запросили друзі до суто чоловічої компанії. Це у нас була традиція, що збираємось на дачі в одного з хлопців, без дружин, дівчат, дітей тощо. Тільки коли я зібрався на цей захід, Віра теж захотіла зі мною.

– Сонечко, я не можу тебе взяти, – сказав я. – Це наша традиція, що ми будемо у суто чоловічій компанії, я ж казав тобі.

– А що я без тебе робитиму? – запитала вона. – Я хочу з тобою.

— Ну, я повернуся за кілька годин, — відповів я.

Загалом, я сяк-так поїхав. Але однаково задоволення від цього вечора не отримав. Дружина постійно писала мені та розповідала, як їй сумно без мене. Коротше, я виїхав звідти через дві години. Віра зустріла мене у сльозах і сказала, що дуже сумувала.

І, чесно сказати, це мене налякало. Мені що тепер, і кроку без дружини не ступити?

Потроху я почав спостерігати за Вірою і зрозумів, що вона ніби не хоче нікуди від мене відходити. Якщо я кудись іду – треба брати її із собою. Навіть на свої зустрічі із подругами вона весь час кличе мене. Якщо відмовляюся – залишається вдома.

Я дуже люблю дружину, але не хочу, щоби ми весь час ходили разом, як приклеєні. Має бути у кожного особистий простір.