Дозволила родичці пожити в себе кілька тижнів, а тепер не знаю, як її вигнати

З Андрієм ми познайомилися, коли нам було трохи за 20. Я закінчувала університет, підробляла у вечірній час за спеціальністю. Ми жили в  невеликому місті. Тут народилися, отримали професію і залишилися.

У чоловіка робота була пов’язана з постійними відрядженнями. Він працював у провідній компанії нашого міста. Постійно їздив по різних містах, особливо часто відвідував столицю. Як працівника, його дуже цінували та поважали – він все робив на совість. А совість у нього була чиста. Його сумлінна і самовіддана  праця не пройшла дарма – його побачило начальство головного офісу, який знаходився в Києві. Керівництво компанії дорожить своїми співробітниками, тому йому запропонували перевестися в головний офіс.

На той час ми вже були одружені два роки, мріяли про свою квартиру і про дітей. У нас вже були скромні накопичення на майбутню квартиру. Ми дуже довго думали щодо переїзду, але  вирішили ризикнути. Фірма чоловіка допомогла нам знайти житло для знімання і навіть оплачувала нам певний відсоток.

Зарплата була непогана, але, знаючи ціни в столиці на житло, ми розуміли, що збирати нам доведеться довго. Зате потім ми народимо дитину і заживемо як люди. Я теж влаштувалася на роботу.

Наш шлях накопичення на своє власне сімейне гніздечко був довгим і тернистим.  Ми економили, на чому могли, десь навіть не доїдали. Іноді я брала роботу додому, щоб заробити зайву копійку. Тому на шляху до нашої спільної мрії я не доспала багато ночей.

І ось це сталося! Намічена сума вже була накопичена. Наступні кілька місяців пронеслися швидко й у відмінному настрої. Ми вибирали квартиру, оформляли документи, організовували переїзд. Навіть безтурботні прогулянки по магазинах, які я взагалі ніколи не любила, приносили мені радість. Адже ми вибирали що-небудь для своєї квартири. Свій вибір ми вирішили зупинити на трикімнатній квартирі. Вона була велика і простора. Але разом з тим затишна. Ремонт ми робили теж самі …

Мабуть, це все, що було у нас хорошого. Адже, на жаль, все хороше завжди закінчується, коли у твоє життя влазять родичі. Так сталося і з нами. Мої родичі дізналися про нашу покупку і попросили нас прихистити їх дочку, яка приїхала на навчання в столицю.

Договір був таким, що дівчинка живе у нас, поки вступає і чекає результати зарахування. Як тільки починається навчання – дівчинка з’їжджає від нас. Все це повинно було зайняти приблизно пару місяців, не більше. На тому й погодилися.

Сьогодні вже перевалив п’ятий місяць, як гостює у нас моя далека родичка. Як тільки почалося навчання, у нас з нею відбулася розмова про те, що пора б з’їжджати вже. На що вона попросила не поспішати та дати їй час. Її нахабна матуся дзвонила мені на наступний день після цієї розмови. Вона кричала в трубку, мовляв, як ми сміємо виганяти дівчинку на вулицю в незнайомому місті. Та й взагалі, не дурні вони – в столиці квартиру знімати – це ж скільки грошей потрібно! А навіщо витрачатися, якщо в Києві живемо ми, та й квартиру більшу якраз придбали – місця всім вистачить!

Все б нічого – навчалася б дівчинка – справа інша. Тільки ось в університет вона ходить рази 3-4 на місяць. А решту часу вона пропадає на вулиці невідомо з ким і посилено налагоджує своє особисте життя.

Я розумію, що родичам треба допомагати, але велика квартира і постійне проживання в Києві – це було мрією і метою всього життя! Невже через якесь дівчисько, нашій з чоловіком мрії не судилося збутися? Ми так довго до цього йшли. І стільки всього пережили.  Практично в усьому обмежували себе, щоб можна було відкласти більше грошей.

Я не знаю що робити. Ну правда, не виганяти ж дівчинку з речами на вулицю. Але як говорити з людьми, які відразу починають кричати, коли тільки мова заходить про місце проживання … Ніяк не збагну, що робити …