Доводиться брехати мамі, що купуємо речі в кредит, щоб вона не напрягала проханнями допомогти сестрі

Ненавиджу брехати, але доводиться вже котрий рік обманювати власну маму, розповідаючи, як би купуємо все в кредит і ледве виживаємо. Я роблю це не для того, щоб викликати жалість чи випросити допомогу, а навпаки, щоб мама відстала від нас із проханнями допомогти вічно нещасній сестриці, яка вмостилася на її шию і в вус не дме.

У нас із сестрою різниця у шість років, я старша. Олена росла звичайною дитиною, поки не помер тато. Це сталося, коли мені виповнилося сімнадцять років. Я тоді тільки вступила до університету. А Олені виповнилося одинадцять, і вся рідня голосила, як бідній дівчинці не пощастило, втратила батька.

Було прикро, в тому плані, що я теж втратила батька, але мене ніхто так не шкодував. Казали, що мені простіше, я вже доросла. Тільки мені було не простіше. Я була дуже прив’язана до батька. А сестра навпаки завжди була ближчою з мамою.

З сестрою почали поводитися як із кришталевою вазою, адже вона бідна дівчинка, яка пережила таку втрату. Олені сходило з рук все – погане навчання, бардак у кімнаті, запізнення з прогулянок. Адже у дівчинки стрес, її треба пошкодувати. А сестра дуже швидко зрозуміла, як це можна використовувати.

На мої обурення, що так вона зовсім відіб’ється від рук, мама скидала сльозинку і казала, що мені не зрозуміти, я виросла з батьком, а Олена у нас бідна та нещасна тата втратила. Мене ця ситуація дратувала моторошно, але зробити я нічого не могла.

Я відучилася у ВУЗі та поїхала підкорювати столицю. У рідному місті мене ніхто не тримав. Мама всю себе віддала нещасній сироті, яка з кожним роком тільки нахабніла. Школу вона закінчувала абияк і тільки через те, що мама ходила і постійно просила педагогів поставити донечці хорошу оцінку.

У Києві я спочатку винаймала кімнату у якоїсь бабусі, потім обжилася, поміняла роботу, стали винаймати окрему квартиру. Особливих кар’єрних зльотів у мене не було, але я цілком комфортно жила.

Коли я влаштувалася, мама почала мені дзвонити, що сестрі треба втупати, вона хоче вчитися в столиці. Забезпечити її житлом та допомогти з навчанням мала я. Мене такі перспективи не влаштовували – терпіти сестру, яка нахабилася від безкарності, у мене не було жодного бажання.

Але мама була невблаганна – Олена хотіла до столиці. Вони приїхали вступати разом, зупинились у мене. Сестра за тиждень примудрилася мене довести до жару, якби не мама, то я б вигнала її з квартири. Перспектива подальшого проживання з нею під одним дахом мене пригнічувала.

На мою радість, яку було дуже складно приховати, сестра не вступила навіть на платне. Мені було зовсім не дивно, що так склалося. Це мама вірить у винятковий розум молодшої дочки, але розуму там немає, є хитрість та пристосуванство, які не спрацювали. Мама з заплаканою Оленою відбули додому, а я зітхнула вільно.

Вчитися сестра пішла в якийсь місцевий ВУЗ філію якоїсь філії, але мене не цікавило, що там відбувається. Саме тоді я познайомилася зі Славою. У нас швидко закрутилися стосунки, справа стрімко рухалася до обручок.

Коли я повідомила мамі, що збираюся заміж, перше, що я почула були не вітання, а заява про те, що допомогти грішми вона не зможе, бо всі гроші йдуть на навчання сестри. Не дивно, насправді. Я не розраховувала. Ми зі Славою взагалі не розраховували на допомогу батьків, організовуючи та оплачуючи весілля самі.

Поки я готувалася до весілля, Олена примудрилася завагітніти. Хто щасливий татусь так і не вдалося з’ясувати. Сестра заявила, що це лише її дитина. Мама хапалася за серце, пила заспокійливі та плакала. Олена заявила, що народжуватиме.

Мама у сльозах зателефонувала мені, розповіла новини і сказала, що я маю скасувати весілля. Я так і сіла із телефоном, де стояла. У якому сенсі – скасувати весілля, з якого дива?

– Ну, як ти не розумієш! У Олени буде дитина, стільки всього потрібно купити, а я сама на свою зарплату не впораюся. Потрібна допомога. Ти маєш скасувати весілля, тоді в тебе будуть вільні гроші, на них ми зможемо все купити.

Мені стала так прикро, що я висловила все, що думала з приводу Олени, маминого виховання та потурання, сімейних стосунків та мого ставлення до вивертів сестри.

– Що б сказав батько, якби тебе зараз чув, – скорботним тоном промовила мама і поклала слухавку.

Я ревла весь вечір, Слава ледве мене заспокоїв. На весіллі з мого боку не було нікого із родичів. Але це, мабуть, навіть краще. Цього дня я не хотіла вислуховувати нічого про Олену. Мене навіть телефоном ніхто з них не привітав.

Через два місяці мені зателефонувала сестра в істериці – мама потрапила до лікарні, що з нею конкретно вона сказати не могла. Я поїхала до мами. У неї діагностували передінфаpктний стан, але лікарі сказали, що все буде гаразд.

Я тиждень провела у рідному місті. Сестра була тихіша за воду, нижче за траву. Маму я відвідувала, так непомітно ми помирились. Я поїхала назад.

З того моменту почалися постійні дзвінки із проханнями допомогти грошима. Олені треба те, Олені треба це, а я ж у Києві живу, ми ж тут усі гроші лопатою гребемо. Я якось допомогла, другий, третій, а потім зрозуміла, що треба щось робити, від мене ж не відстануть.

Під час чергового маминого дзвоника я сказала, що ми самі гроші не маємо, бо через кризу нам із чоловіком зарплати скоротили. Начебто самим майже не вистачає на життя. Мама поохала, поахала, але з проханнями на якийсь час відстала.

Сестра тим часом народила, потік прохань відновився. Я ще кілька разів допомогла, зробивши подарунок племінниці, а потім знову сказала, що грошей нема. Брехати мамі не хотілося, але й тягнути всі зростаючі вимоги сестри я теж не збиралася.

Якби їм взагалі грошей не вистачало, я допомогла б, але тут справа в тому, що сестрі потрібні були супер-пупер наворочені речі. Смартфон, наприклад, або коляска за двадцять три тисячі, костюм для дочки за пʼять тисяч, та й сама одягалася не бюджетно.

Я мамі казала, що це все надмірності, але вона мене не слухала, а як робот повторювала за сестрою, що вони надто бідні, щоб купувати речі на один раз. Ну, а я надто бідна, щоб здійснювати всі хотілки сестри.

Ми з чоловіком самі не шикували особливо, але купили машину, зробили ремонт у квартирі, збирали на розширення житлоплощі, періодично їздили відпочивати. Щоб у мами не виникало запитань, я казала, що це все в кредит. Типу, грошей немає, але жити хочеться зараз.

Найнеприємніше, що доводиться брехати, але це єдиний спосіб зберігати з мамою нормальні стосунки і не служити для сестри постійним спонсором. На свята ми з чоловіком даруємо їм добрі дорогі подарунки, іноді я підкидаю грошей, але не в тих обсягах, які вимагає сестра.

Мабуть, брехати доведеться до кінця життя, тому що запити сестри не зменшуються, а бажання самій щось робити для свого благополуччя у неї не з’явилося. Як і мами не з’явилося розуміння, що настав час припиняти у всьому потурати Олені.