Дочка з зятем переїхали до мене жити і стали свої правила встановлювати. Я ж себе тепер відчуваю гостею у власному домі

Чому я маю миритися з незручностями, які мені доставляють дочка з сином? Вони до мене прийшли, отже повинні підлаштовуватися під мій графік. Але вони мало того, що не хочуть увійти в становище, так ще й хамлять, в основному зять, який заявив, що це мої проблеми, що я сплю до обіду, а вони люди, які працюють.

Жити до мене молодята попросилися чотири місяці тому. Дочка зателефонувала і сказала, що їм на своє житло збирати треба, а на зйомній хіба ж назбираєш. От і просять їх пустити до себе.

У мене двохкімнатна квартира, кімнати не прохідні, тому я увійшла в становище і погодилася. Грошами я допомогти не можу, на пенсії вже, тому хоч так посприяю.

Я не думала, що такі проблеми будуть. Я за розпорядком дня більше “сова”, тобто лягаю пізно, прокидаюся теж пізно. Все життя мучилася від необхідності вставати рано вранці, а як вийшла на пенсію нарешті перейшла на зручний для себе режим.

Лягаю десь близько другої-третьої години, встаю о десятій-одинадцятій. А що мені? Можу собі дозволити.

У молодят свій графік, ну воно й зрозуміло, їм працювати вранці. Тому спати вони укладаються годині о десятій вечора, щоб встигнути виспатися.

Ось як вони спати лягли, так я починаю ходити навшпиньки. Навіть навушники купила, щоби телевізор спокійно дивитися і нікому не заважати.

Якщо щось гамірне треба зробити, то я краще відкладу до наступного дня, не хочеться будити молодь, сама розумію, що таке, коли шумлять і будять.

А ось молоді у мене зовсім не соромляться вранці мене будити. Встануть, телевізор на кухні ввімкнуть, давай посудом гриміти. Зять ще й у душ бере телефон із музикою.

Ходять, як слони, дверима грюкають. Тут мертвий підніметься, а не тільки сплячий. І начхати їм, що я лише три-чотири години поспала. Дочку вже просила, щоб вони вранці тихіше поводилися, але вона киває, а нічого не змінюється. Зять взагалі ігнорує мої прохання, вважаючи їх за блаженство.

– Усі нормальні люди ночами сплять, а вдень не сплять! – Заявив він мені.

– Мам, правда, ми ж не можемо безшумно збиратися! – вторить йому дочка.

Я чомусь можу не шуміти, коли вони сплять, а вони не можуть. А то вранці не можна обійтися без музики, телевізора та гуркотіння посудом. Вони навіть голосу не знижують, коли розмовляють. Все розумію, але ведуть вони себе, як на мене, по-свинськи. Те, що їм на роботу треба збиратися, їх не виправдовує, все можна робити тихіше.

Не хочу уподібнюватися їм і починати шуміти ночами, я ж доросла людина. Спробую ще раз поговорити з дочкою, а вона вже нехай спілкується зі своїм чоловіком.

Якщо це не допоможе, то вкажу на поріг. Розумію, у що це виллється, але посваримося ми у будь-якому разі, просто якщо я їх вижену, то збережу собі вагон нервових клітин.

Тим більше в мене перед очима є приклад моєї сестри, якій її син із невісткою на шию сіли та мало не виганяють. Вона вже вся знервувалась, а робити нічого не хоче, чекає, коли саме розсмокчеться, вже п’ять років чекає. Я так не хочу.