Дочка витрачає аліменти на себе, бо знає, що я внучку не залишу голодною

Я не знаю, коли моя дочка так змінилася. Начебто і виховували її нормально, і поводилася вона пристойно, а тепер як з ланцюга зірвалася. Я її не впізнаю.

Ніколи б не подумала, що ненавидитиму свою дочку. Це дуже страшно матері. Я розчарувалася у своїй дитині. Себе теж звинувачую: куди вже тут дінешся.

Дочка росла в повній сім’ї, ми з чоловіком завжди жили в душу. Про доньку ніколи не забували. І навчанням її займалися, і вихованням, і не заощаджували на ній.

У школі вона вчилася добре, до музички ще ходила. Завжди брала участь у всіх шкільних святах, їй це дуже подобалося. Вчителі її хвалили.

Я знала всіх її друзів та подруг, вона могла без проблем підійти та поговорити зі мною, якщо щось хвилювало. Ми з чоловіком намагалися її зайвий раз не лаяти, а пояснювати, де вона була неправа, якщо таке траплялося.

В університет вона вступила сама, пройшла на бюджет, чим ми з чоловіком дуже пишалися. Ми відкладали дочки на навчання, але якщо вже вона вступила сама, то вирішили, що будемо збирати їй на квартиру.

До п’ятого курсу купили їй милу однушку поруч із ВУЗом. Дочка щиро раділа, дякувала, повторювала, що не варто, вона б і сама собі потім заробила на квартиру.

Заміж вона вийшла у двадцять чотири роки. Зять нам сподобався: серйозний хлопець, рукастий, освіта є, працює за фахом, здобуває непогані гроші.

Через рік після весілля дочка завагітніла, потім учасно народила чудову дівчинку, в якій усі душі не чули. Ми допомагали з дитиною, та й зять осторонь не стояв.

А потім щось пішло не так. Я точно не знаю, що сталося, але коли внучці було чотири роки, зять подав на розлучення. Як він мені сказав, не може більше терпіти поведінку дружини, а вмовляння на неї не діють.

Я не відразу зрозуміла, що за поведінка у моєї доньки, але потім вона проявила себе у всій красі. Немов із ланцюга зірвалася і пустилася на всі тяжкі.

Внучка практично переїхала до нас, тому що дочка то у друзів, то в барі, то будує своє життя. Їй не до дочки, хоча в суді крокодильовими сльозами плакала, щоб дитину залишили з нею.

Зять сплачує аліменти, але ми їх не бачимо. Дочка все витрачає в. Накачала собі губи, збирається пластику робити. А те, що дитина не має одягу на зиму, її не хвилює.

– Подаруйте внучку зимовий одяг, у чому проблема? – нахабно посміхається мені дівчина, в якій я дедалі менше впізнаю свою дочку.

Батько взагалі не хоче її бачити після того, як вона нам набрехала, що захворіла, попросила забрати онучку із садка. Чоловік поїхав доньку провідати, ліків та супу відвезти, а вона йому відкрила дуже весела та ще й на задньому плані чоловік якийсь у халаті мелькав.

Ось з того часу батько з нею не спілкується. Сказав, що дочка в нього померла, є лише внучка. А я досі ще намагалася якось підтримувати зв’язок.

– Ти розумієш, що дитину треба годувати, напувати, займатися її вихованням? – намагаюся я достукатися до дочки.

– Так нагодуй та займися вихованням. У чому проблема? – посміхається дочка.

Вона знає, що ми дитину не покинемо. Та й зятю писати я боюся. Розповім, що дочка скинула дитину на нас, щоб вона не відправляла їй грошей – буде скандал.

Зять приїде, внучку в нас забере, а ми до неї вже прикипіли всією душею, не зможу її просто так віддати. А зять її точно не залишить: забере, як і планував спочатку.

Спілкуватись, звичайно, не заборонить, але він живе зараз в іншій частині країни, нам туди їздити щотижня не вийде: надто далеко і дорого.

Та й дочка може зрозуміє, що гроші халявні пропадуть, а вона сама потрапить на виплату аліментів, так і зображуватиме порядну матір. Але саме зображати, а не бути такою.

Важко ухвалити якесь рішення. І зятю брехати не хочеться, і внучку віддавати не хочеться, і доньку з рахунків скидати не варто. Мені здається, вона заради грошей готова на все. Поки що просто пливемо за течією, але це все якось неправильно.