Дочка віддала квартиру онучці і з’явилася жити до мене, хоча я її не кликала

Моя дочка Ірина вирішила зробити добру справу, але забула мене запитати, чи згодна я в ній брати участь. Просто одного чудового ранку прийшла до мене з валізами і радісно оголосила, що тепер житиме зі мною.

Треба розуміти, що ми дуже давно живемо окремо. Як вона заміж у вісімнадцять років вискочила, то я їй квартиру й подарувала, щоб молодій сім’ї було, де жити.

Я доньку народила у двадцять три роки, якраз перший рік тоді заміжня була. Добре ми з чоловіком жили, але недовго. Він примудрився застудитися на зимовій риболовлі, не лікувався, а в підсумку згорів від пневмонії.

Дочці тоді й семи років ще не було, тож можна сказати, що я одна піднімала дитину. Усе для неї, аби вона не почувалася гіршою за інших.  Свого життя в мене не було, треба було і працювати, і доньці час приділяти, і по дому щось робити, ні про яке особисте життя не йшлося. Сил вистачало тільки доповзти до ліжка.

Думала, що дочка вступати буде, вивчиться, професію отримає, але вона вирішила у вісімнадцять років вискочити заміж. Відмовляти сенсу не було – вона вже була при надії.

– Мамо, ти мене сама не сильно пізніше народила, не треба влаштовувати трагедію, – закочувала очі дочка.

Так я-то вже після здобуття вищої освіти народжувала, до того ж житло в мене було – від бабусі квартира залишилася. А тут ні освіти, тільки школа за плечима, ні свого житла.

На запитання, де молоді житимуть, я чула «придумаємо що-небудь». Тоді я продала бабусину квартиру, свою дачу, купила собі одну однокімнатну і доньці однокімнатну, хоч якийсь старт.

Ось у ту квартиру вона з чоловіком і переїхала. Ірка тоді висіла в мене на шиї від радості, вони-то думали до мене жити напроситися, адже в нареченого батьки самі туляться з бабусею, а тут такий подарунок. Та аби тобі, донечко, добре було.

В Ірини теж шлюб довго не тривав, але тут усі залишилися живі, просто діти подорослішали і зрозуміли, що хочуть від життя різного, ось і розійшлися. Дочка з онукою залишилися в тій квартирі, що я подарувала, а зять кудись поїхав.

Я і з онукою возилася, і доньці допомагала, тож хоч і жили окремо, але зв’язок підтримували. Так, із роками моя допомога стала менш потрібною, але зовсім спілкування не припинилося.

Я дзвонила, запитувала, як там у них справи, мені дзвонили. Тож я була дуже здивована, що інформація про те, що онука вирішила піти по стопах матері й народити у вісімнадцять років, пройшла повз мене.

Це я дізналася від доньки, коли вона вже з валізами до мене прийшла. Тут із неї інформація полилася бурхливим потоком.

– Ні, весілля ще не було, ти що? Тебе б обов’язково запросили, навіть не думай! Просто я подумала, а чого тягнути? Молодим треба вже десь жити, побут налагоджувати, от я й надала їм таку можливість. Вже ми з тобою, гадаю, не пересеремося, – радісно тараторила донька.

У мене від Ірининої простоти вже волосся дибки вставало. У мене однокімнатна квартира, в якій я вже багато років живу одна. І в мене поки що немає жодного бажання жити зі своєю дорослою донькою, тим більше, на постійній основі.

Я здорова, працюю, у мене є своє життя, свій розпорядок дня, свої звички, які змінювати через Іркин душевний порив я не хочу.

– Мамо, ти не молодшаєш, все одно рано чи пізно ти одна жити не зможеш. Давай подумаємо, може, продамо твою однокімнатну квартиру і візьмемо іпотеку на двокімнатну? – переконувала мене донька.

Мені ось тільки іпотеки зараз і не вистачало! Чого б дочці не взяти собі іпотеку на однокімнатну квартиру, якщо вже вона вирішила облагодіяти онуку?

І переїжджати з квартири, в яку я стільки років вкладала сили, кошти і душу, не хочеться. Тут у мене все зроблено для мого комфорту, а ним жертвувати я не хочу.

– Ти міркуєш егоїстично! У тебе це вікове, чи що? Коли я заміж вийшла, ти мені квартиру залишила, то чим я гірша? Я теж доньці залишила квартиру, – обурюється Ірина.

Так я і собі житло взяла, нікому на голову не впала, повторюючи «в тісноті, та не в образі». Якби дочка теж купила собі чи онучці житло, то я б слова не сказала.

Якби Іра зібралася доньці купувати квартиру, я б навіть взяла участь грошима, дещо відкладено. Але вона вирішила не обтяжувати себе зайвий раз.

– Вибач мені, але разом ми жити не будемо. Місяць-другий я ще якось готова з цим миритися, але не довше, вибач, мені це незручно, – висловила я доньці свою позицію.

– А не боїшся, що коли потрібна буде тобі допомога, я не захочу з тобою жити? – пішла з козирів донька.

Не боюся. У мене є час, щоб щось придумати, але погоджуватися на все тільки зі страху колись залишитися самій – ні, це не по мені.

Іра від мене не з’їхала поки що, але ходить із скривдженим виглядом і не розмовляє зі мною, ніби я її образила. А я за собою провини не бачу, це вона неправа.