Добровільної допомоги від мене батьки не дочекаються. Можете мене засуджувати, але на це є свої причини

Батьки вважають,  що у нас з братом немає совісті, але все не так просто. Наша історія почалася в далекому 1994 році. Тоді  мені було всього рік, а моєму старшому братові виповнилося 9 років. І в тому році батьки вирішили приватизувати свою муніципальну троячку.

–  А виключити дітей з приватизації ніяк не можна було, – це оповідання від тата я чула вже набагато пізніше, приблизно років з 11-ти він повторював ці слова щомісяця, – хоча ви повинні розуміти, що фактично квартира належить лише нам з матір’ю. Але порядки такі були й ось – ви теж, власники.

Петро тоді навчався в інституті, але одного разу до нашого тата дійшло, що раз йому вже є 18 і він власник частки, то повинен оплачувати четверту частину комуналки.

-Так буде справедливо, – говорив батько, – ми все документально оформимо, так. І розписку напишемо. До речі, я не буду вимагати з тебе грошей за ті 2 роки, що пройшли з твого повноліття.

Мама? Вона тоді промовчала, а Петро став зі своєю мізерною стипендії щомісяця віддавати батькові під розписку чверть плати за комуналку. Не дивно, що відразу після закінчення інституту, брат з’їхав з рідного дому.

-Ну і що, що ти тут не живеш, – зателефонував батько братові в перший же місяць його самостійного життя, – ти ж власник, причому ми обидва знаємо, що власник ти не по справедливості, так що ти повинен оплачувати комуналку. Я з тебе не вимагаю за лічильниками, я все порахую, будеш платити чверть від квартплати.

Брат платив. Думаю не варто говорити, що родинні стосунки відтоді він підтримував  тільки зі мною. І зрідка відповідав на телефонні дзвінки матері.

–  Ну батько у нас такий, – говорила вона братові, – принциповий. Ти повинен це розуміти. Зате ніхто нікому нічого не винен. І душа спокійна.

Брат одружився, взяв іпотеку, тепер у нього своя двокімнатна квартира і двоє синів. Але ситуація повторилася, коли 18 років виповнилося мені.

–  Пиши розписку, що зобов’язуєшся віддавати гроші, – сказав мені батько на наступний день після мого дня народження, – а я буду писати розписки, що отримав від тебе ці гроші.

–  Тату, – зі сльозами спитала я, – а жити мені на що? Я ж в гуртожитку не з спільного котла харчуюся?

–  Шукай підробіток, – відповів батько, – це твої проблеми. Ти ж власник частки, за лічильниками за той період, що ти в гуртожитку ти платити не будеш. А вже під час канікул …

З настанням канікул батько ретельно вираховував третю частину (брат же не жив з нами) від показань лічильників за світло, газ і воду, щоб пред’явити мені, власниці. А мама? Мама знову мовчала, не хотіла загострювати відносини з чоловіком.

Я вижила: підробляла, брат зрідка допомагав, хоча і йому було не солодко, іпотека, діти, дружина в декреті.

Додому після інституту я не повернулася, заміж вийшла. Спочатку ми з чоловіком житло знімали, а я й далі продовжувала платити свою частку татові, переводила гроші йому на карту та отримувала скановані розписки електронкою. Потім мені пощастило: чоловікові у спадок дісталася однокімнатна квартира. З неї ми й почали.

Зараз у мене дитина, іпотека за двокімнатну квартиру, однокімнатну квартиру чоловіка ми здаємо, з цього і платимо кредит, і мою комуналку. І ось мамин дзвінок.

–  Батько в цьому місяці на пенсію вийшов, – каже мама по телефону, – сама ж знаєш, що на ті копійки, які платить держава – не прожити.

–  І що ти з мене  хочеш, мамо – питаю, – ми з Петром не в змозі вас утримувати та підтримувати, і, якщо чесно, навіть якби й була така можливість – у нас немає бажання. І ти в курсі, чому.

–  А як же дочірній борг? – злиться мама, – Ми вас виростили. Невже совісті немає у двох дітей, яким ми все віддали? Ви повинні допомагати, ми обоє на пенсії. Ну і що, що ви платите свою частку за комуналку. Це ваш обов’язок. Але ми з батьком вас до 18 років поїли та годували, тепер ваша черга. Нам дуже важко жити. Для вас чверть плати за троячку – дрібниця, а для нас з батьком – велика сума. З пенсії-то …

–  Мамо, – не витримала я, – для нас з Петром вона теж була дуже суттєва, коли у нас з братом стипендії студентські були. Давайте продавати. Купуйте з  татом меншу квартиру, щоб не важко було платити.

–  Ага, – втручається батько, – а що ми купимо? Однокімнатну? А половину грошей віддати вам, адже там же ваші частки? Ні. Ви з братом взагалі не повинні були ці частки отримати, нам з матір’ю повинна була дістатися вся квартира.

–  Ну їх, – злиться Петро, – дістали. Ти як хочеш, а я свого дозволу на продаж квартири не дам. Я ж власник. Я так часто чув про це, що навіть повірив. Хочуть – нехай на аліменти подають. У нас, сестро, розписки є про те, що ми свою частку оплачували. Пенсії у батьків дуже пристойні, так що суд ми ще можемо виграти. А не виграємо – буду аліменти платити, чорт з ними. Я їх й так давно викреслив зі списку родичів.

І я викреслила. І можете мене засуджувати, але нехай все буде тепер тільки по закону.