До мами прийшов дядя Вася і мене відправили трохи погуляти…

Я працюю доба через дві. Прийшов з чергування, випив дві пляшки пива і відчуваю, що замало мені буде. Треба ще одну і спати. Сказано зроблено. Зібрався і вирушив у дорогу до найближчого цілодобового супермаркету.

У сусідньому дворі я зустрів хлопця. На вигляд років дванадцять. Сидить на лавці, дрімає. На голові шапка, на ногах простенькі черевики, джинси, куртка трохи залегка для пізньої осені, але може так модно. Не знаю. Цей хлопець зовсім  не привернув би моєї уваги, якби я натрапив на нього в інший час на тому ж майданчику і лавочці. Але  ж зараз на годиннику була вже третя ночі. Час далеко не дитячий.

– Друже, привіт! Ти чого тут сидиш? – запитав я.

– Гуляю! – відповів він і відсунувся від мене подалі.

– Ні, я тебе чесно питаю! Я ж свій! – продовжив я.

– До мами дядя Вася зайшов, вони випили, і мама мене відправила прогулятися годинку-півтори. А я додому особливо йти не поспішаю. Не хочу туди.

Я відразу ж зрозумів, що справи кепські. Набрав знайомого з поліції. Він якраз був на чергуванні. Описав ситуацію. Друг сказав, що приїде через хвилин двадцять.

За цей час я встиг дізнатися, що хлопця звуть Андрієм, до мами часто в гості різні друзі заходять, і вона їх приймає. Сама ніде толком не працює, батько помер.

Приїхав мій друг, переговорили. Пішли до під’їзду. Замок відкрили ключем хлопця, самі піднялися на потрібний поверх. Стукаємо в двері. Довго ніхто не відкриває, нарешті чую заспаний голос:

– Хто там?

– Це міліція! Відкрийте!

– Я вас не викликала. Ідіть геть звідси.

– Ми зараз двері виб’ємо тоді і поговоримо.

Хвилинку по ту сторону подумали і в дверний свердловині повернувся ключ. Перед нами постало «щось». Було складно визначити вік цієї потріпаної життям блондинки з відрослим корінням.

Вона була реально сонна і неохайна. У своєму халаті на голе тіло виглядала, як дешева дівка. Вона гойдалася і важко дихала усіма відтінками перегару. Навіть патрульні відсахнулися від неї.

Як пояснила мадам, вона не зрозуміла, що хлопчика не було вдома. Вона прийшла з роботи втомлена, випила пару грам зі своїм другом, і вони заснули. «Друг»  хропів на дивані.

Як виявилося, Андрій спав на кріслі на кухні. У квартирі відверто смерділо дешевою горілкою і нечистотами. А так стандартний ремонт ще радянських часів, типова однушка.

У горе-матері взяли пояснення і сказали приїхати з ранку до відділення. Я дивився на хлопчика і у мене серце кров’ю обливалося. Як так можна…

Я запитав у друга, чи можу я залишити Андрія у себе на цю ніч і завтра відвезти до відділку на зустріч з мамою. Той подивився на мене як на божевільного.

– Андрій, ти хочеш піти зі мною?

Хлопчик мовчав.

– Ти хочеш залишитися тут?

Хлопчик втиснув голову в плечі і мовчав.

– Андрюша, завтра я відведу тебе до мами. Пішли до мене: поїмо картоплі, я тебе з Джеком познайомлю. Це мій пес.

Андрій кивнув і взяв мене за руку. Мати спробувала щось гаркнути, але її зупинили патрульні. А я всю дорогу не міг оговтатися від шоку. Що відбувається за цими стінами, якщо пацан готовий відправитися додому до першого зустрічного.

Вдома я нагодував Андрія картоплею з сосисками і напоїв молоком. Зараз пацан мирно спав на дивані в обнімку з Джеком. Я постелив собі на розкладачці в кухні.

Не подумайте нічого поганого. Я постійно когось тягав до себе додому: то котів бездомних, то собак … Ось тепер на дітей перейшов!

Чому подібна сім’я не стоїть на обліку в жодній соціальній службі? Для мене це загадка. Все буде з’ясовуватися завтра! А сьогодні треба поспати і набратися сил!